Я йшла до сусідки із важкою душею. Неля не була мені подругою, так, знайомою, тож саме їй я вилила усе, що мене гнітило. Знаєте, хтось інший навряд так відреагував, а вона не стала себе стримувати: “Ні, ну ви мене дивуєте. Кота заведіть, чи вишивати навчіться. Та ваша невістка свята, бо я б уже давно вас виставила.”.
Я все життя багато працювала, адже була єдиним годувальником у сім’ї. Я у батьків дуже пізня дитина, чоловік мене залишив із малям на руках, тож їх трьох я сама на своїх плечах “вивозила”.
Пізніше був ще шлюб, але окрім гіркого присмаку розчарування, я нічого з того й не винесла. Для себе вирішила, що так мені написано на роду – жити самотньою. Тож я заспокоїлась, видихнула і центром свого життя зробила свою родину.
Всі ресурси і моральні і матеріальні я вкладала в маму, тата і сина свого. Нічого не шкодувала, жила заради них і була щаслива їхніми радощами і їхніми досягненнями.
Коли батьків не стало, ми із сином удвох у нашій чотирикімнатній квартирі залишились. Саме тоді моя подруга сина оженила і вирішили вони жити усі разом. Запропонувала вона мені дві двокімнатні квартири у одному будинку, замість моєї чотирикімнатної.
Звісно я погодилась, адже син підростав, копійка зайвою не буде ніколи. Та й коли ожениться, матиме де жити із сім’єю. Спочатку, я квартиру здавала другу, на ті гроші і сина до інституту підготувала і вже пізніше, за навчання його платила. Та й жити ми стали краще. Моя зарплатня, та від оренди яка копійка.
А коли мій Владислав уже оженився, я їм одразу ту квартиру і віддала. Ще тоді вони були обоє студентами, а тут уже й маля на руках. Все ж я посудила, що так буде правильно.
Вони дуже старались самі впоратись. Але аспірантура в обох, така професія, що їм і роботу одразу запропонували. Тож ми сіли, поговорили і було вирішено, що я залишаю свою роботу і йду онука няньчити.
— Мамо, ми тобі одну зарплатню віддаватимемо. Ми ж розуміємо, що ти теж багато втратила залишивши роботу і віддавши нам квартиру.
От так я вісім років день при дні була за другу маму одному, а потім і другому онуку. Я вже так звикла до розпорядку дня: прокинувся, поїв і пішов до сина, що й не уявляла інакшого життя. Але, мабуть,таки доведеться.
Мій менший онук уже школяр. Віддали дітей у новомодну школу, везуть їх до десятої, а забирають близько сьомої. Там у них і басейн і гуртки і триразове комплексне харчування. Бачу по дітям, наскільки те місце хороше і як їм там добре.
Я ж щоранку приходжу, як завжди, о шостій. Стаю до плити сніданок готувати, та підіймаю усіх о восьмій. Все, як завжди, окрім реакції невістки.
Раніше вона дякувала, могла мені чим допомогти, а тепер ходить і мовчить. У нас із нею добрі відносини завжди були, я до них не лізу, не виховую. не виправляю якщо бачу, що щось не так. Саме тому мені і дивна така її поведінка. Ніби, як вона на мене сердита, чи я чим завинила.
Пішла я зі своїм жалем до сусідки Нелі. Розповідаю усе як є, чекаю підтримки, чи поради, а вона як напустилась:
— От мене ці свекрухи дивують. Ні, ну поясніть мені, чого ви до молодої родини о шостій ранку приходите7 Вас кличуть уже? Ви потрібні там нині кому? То поки діти малі були, вам раділи і вашому сніданку, а тепер невістка і сама все зробити може, і хоче, але от така свекруха, як ви. не дає. Заведіть кота, собаку, чи вишивати почніть, але синову родину у спокої лишіть. Дайте їм повітря, дозвольте вже жити.
Вийшла я від неї у сльозах. Тоді мені здавалось, що вона мені просто із заздрощів наговорила такого, адже у нас прекрасні відносини у сім’ї, а в них вічна гризота. Але, дивлюсь на свою невістку і вкотре згадую Нелині слова. А може вона таки права?
Я стала зайвою рідній дитині? От така дяка за вісім років щоденної праці? Я їм не потрібна?
А чи я себе накручую і нічого подібного бути не може, адже то лиш Неля каже, не моя сім’я?
Як ви думаєте, у словах сусідки є хоч крапля здорового глузду?
Головна картинка ілюстративна.
