Вона стояла у мене на порозі вдруге за наше знайомство, але вже геть з іншим виразом обличчя. Вона благала:
– Я прошу вас залишити минуле в минулому, адже це всім пішло на користь. Подивіться на себе. Я зробила вам послугу, ви вся помолоділа на років десять. Мовчите? Тоді й мовчіть надалі. Я дуже кохаю Андрія, дуже. Він той, кого я чекала все життя і він так само любить мене. Невже ви розіб’єте йому серце? Ви ж теж його любите!
Я мовчала не тому, що не мала чого сказати, я вкотре дивувалася настирливості цієї панянки. Це ж треба, адресу не забула, прийшла, хоч і минуло п’ять років…
Чотири роки тому я покинула це місто і сподівалася, що назавжди. Думала, що син і донька переїдуть до мене в столицю, але вони вирішили вчитися тут. Донька ще вчиться, а от син надумав женитися і запросив мене познайомитися з його дівчиною.
Я приїхала і вперше переступила поріг колишньої квартири, відчуття були змішані, але вже не такі сильні, як колись. Видно, вже все вляглося в душі.
Чоловіка колишнього я не очікувала побачити, бо він вже кілька років працював за кордоном, тому я радше думала про те, як швидко виріс мій син, а не про те, як вчинив зі мною його батько.
Домовилися зустрітися в кафе і я зраділа, бо не хочу готувати в цій квартирі, я люблю готувати лише там, де мій дім, а тут наче орендована квартира.
Андрій щебетав, що Аня у нього чудова, розуміє його з пів слова і йому в двадцять п’ять років вже треба женитися.
І ось я побачила Аню. Мені волосся дибки стало, таку точно не забудеш.
Саме вона п’ять років тому прийшла до нашого дому і сказала, що кохає мого чоловіка, а я його не відпускаю. Що я не юнка і маю дати дорогу молодим.
– Мені лише сорок п’ять, – пробелькотіла тоді я.
Й досі не можу простити собі того малослів’я, прилиплого до піднебіння язика і спітнілих долонь.
А вона показувала фото, де вона з чоловіком і на відпочинку, і в ще різних місцях.
Чоловік казав, що то все не серйозно, просив подумати, я наче прощала. Але розуміла, що сили мене покидають, що я не можу дихати в цій квартирі.
Тому подала на поділ майна і поїхала в столицю. Мені давно пропонували там роботу, а я все за чоловіка трималася.
Дітям нічого не казала, не хотіла зізнаватися в поразці.
Аня щебетала, як рада знайомству, але я бачила, як тремтять у неї руки. Бачила, як вона дивиться на мого сина і розуміла, що ця особа чи не вперше в житті кохає.
Далі я сказала, що маю справи і пішла. Син питав, чого я така непривітна.
– Мамо, ти ж не з тих свекрух?
– Ні, сину, не з тих, – я не знала, що казати, а порадитися не було з ким.
І тоді я вперше написала чоловікові.
«Наш син хоче одружитися з твоєю Анею. Роби щось».
На той момент, коли та стояла у нас на порозі син про все дізнався від батька. Я мовчки закрила перед нею двері, а вона ще благала все пояснити, просила вибачення, казала, що була надто молода, а тепер все зрозуміла. Якби вона знала, як це втрачати кохання, то вона б ніколи так не вчинила, але ж у нас з чоловіком цього не було, тому вона й не винувата.
– Колись була, – сказала я в порожнечу.
Мені зараз про багато-що треба подумати, як підтримати сина, він точно не той, хто має цю всю кашу їсти.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
