П’ятнадцять років я жила з чоловіком і не думала, що він тримає камінь за пазухою. Мені здавалося, що я була для нього доброю дружиною, але тепер ставити переді мною такий вибір я вважаю геть недоречним. Чому чоловік мені не довіряє – ось питання, яке я хочу розкрити через цю розповідь.
Ми з Олексієм зійшлися вже дорослими людьми, у мене був шлюб за спиною і дитина і у нього теж шлюб і діти. Своїх дітей ми не мали, забезпечували кожен своїх і старалися підтримувати один одного.
Ми жили на орендованій квартирі, але далі мама моя віддала нам свою квартиру, а сама переїхала в село доглядати бабусю і вже там і залишилася. А ми й раді були, бо з нашими видатками на якесь житло було й годі розраховувати.
Легше стало, коли моя донька вийшла заміж, його діти стали повнолітніми і ми вже могли пожити для себе. Знаєте. В п’ятдесят життя тільки починається і я вважала справжнім чудом, що йому випав спадок від якогось далекого родича.
– Олексію, нарешті це шанс нам обом поїхати десь у світ та людей побачити. Що ми сидимо на одному місці стільки років, тільки квартиру нашу й бачимо?
– Добре, але я продам квартиру і куплю машину та будемо їхати в подорож своєю машиною, може ще щось залишиться і на відпочинок.
Так ми й зробили, було дуже навіть добре отак виїхати навіть в ту ж Польщу чи Чехію, перетнув кордон, забронював готель і собі гуляєш та насолоджуєшся краєвидами.
Після таких подорожей хочеться і своє життя привести до ладу. Дуже вже мені захотілося аби ми зробили ремонт в цій квартирі, бо цьому років двадцять точно, опалення треба зробити автономне, адже вже на нашому стояку всі поробили, а нас вже який рік попереджають, що обріжуть батареї, бо котельна працює в збиток.
І так мені того ремонту захотілося, навіть більше ніж подорожувати. Щоб все новеньке блистіло і світилося, щоб меблі нові і зручні, а не старі і «добротні», які шкода викинути, а користуватися ними, то спині у мінус.
І видно Космос почув мій посил, бо знову на Олексія звалився спадок: матері його не стало, а він єдина дитина і тепер квартира повністю його.
– Олексію, то просто чудово, що ти тепер маєш квартиру. Тепер ти її продаси і ми зробимо тут ремонт. Боже. Я вже бачу, що ми отут зробимо двері, а отут перемуруємо, ванна стане велика і на кухню заходитимемо із зали…
Я мріяла вголос і не помітила, як Олексій задумався і чогось почав ховати очі. Він не казав мені ні «так», ні «ні», і чим більше я напосідала, тим частіше він не ночував удома.
Я вже почала думати, що у нього хтось є і в один такий день, коли я показувала йому, яку хочу ванну, а він взяв і пішов геть, наче полити вазони до матері, то я й нагрянула з перевіркою.
– Хто вона?, – спитала я з порогу.
– Ти про що?, – закліпав очима Олексій.
– Ти ж чогось бігаєш сюди-туди, то видно, що маєш когось. То кажи. Хто вона.
– Нікуди я не бігаю і у мене нікого нема.
– То чому ти так себе ведеш?
– Бо я не хочу продавати мамину квартиру, – випалив чоловік.
– Отакої, – я аж присіла, – чого це?
– Бо це моє майно, хто знає, що там мене чекає попереду, може. ти мене виженеш на схилі літ, от і буду мати куди дітися.
– Я тебе вижену? Ти геть? Ти так мені недовіряєш?
– А ти мені довіряєш?
– Я – так.
– Тоді ти продавай материну квартиру та будемо робити ремонт в моїй квартирі. Що скажеш?
– Я навіть не думала про таке, я не звикла до цієї квартири і цього району. Мені зручніше в тій робити.
– А мені в цій.
І все. Отак найшла коса на камінь.
Я не розумію, чому він мені не довіряє, адже ми стільки років разом. Як нам дійти згоди в цій ситуації, що порадите?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
