Я якраз протирала ганчіркою підвіконня на кухні, коли на екрані телефона висвітився незнайомий міський номер.
Незнайомий номер наполегливо блимав, але у трубці одразу залунав знайомий голос, який звучав занадто бадьоро для людини, що телефонує через стільки років.
– Привіт, Соломіє, це я, Олексій, – у голосі чулося хвилювання, але також і та сама звична впевненість, ніби минуло не два десятки років, а максимум тиждень. – Ти ж упізнала, правда? Я зараз у нашому місті, ненадовго у справах, дуже хочу побачитися. Хоча б на годину. Прошу тебе.
Я стояла біля кухонного вікна й дивилася на власне відображення у склі, де за спиною виднілася світла стіна з дитячими малюнками. Я на секунду заплющила очі, намагаючись зрозуміти, які емоції викликає цей дзвінок.
Ніяких тремтячих колін чи спалахів колишнього хвилювання не було. Лише легке здивування від самої зухвалості такого дзвінка. Колись розрив із ним здавався кінцем світу, який неможливо перенести. Тоді здавалося, що земля йде з-під ніг, а всі плани на майбутнє розсипаються на дрібні осколки, які неможливо склеїти. Дні тяглися повільно, кожна вулиця нагадувала про спільні прогулянки, а ночі приносили лише втому від безкінечних роздумів про те, чому все склалося саме так.
Але час робив свою справу непомітно. Згодом у моєму житті з’явився Дмитро – спокійний, надійний. Ми разом облаштовували дім, виховували двох синів, які тепер галасували у сусідній кімнаті, ділили побутові турботи і прості радощі. Життя стало настільки повним і справжнім, що спогади про минуле покрилися товстим шаром пилу.
– Олексію, минуло чимало часу, – сказала я рівним голосом. – У кожного давно своє життя, свої справи. Не бачу сенсу зустрічатися.
– Я наполягаю, Соломіє, – у його інтонації прослизнули знайомі нотки колишньої наполегливості. – Мені дійсно потрібно тобі дещо сказати особисто. Давай просто вип’ємо кави. Я вже замовив столик у тому ресторані біля парку, на п’яту вечора. Буду чекати.
Він скинув виклик, не залишаючи простору для заперечень. Я постояла кілька секунд, дивлячись на темний екран. У грудях ворухнулося дивне почуття – суміш цікавості та бажання поставити остаточну крапку в цій давній історії. Я вирішила піти, щоб просто закрити гештальт, переконатися, що від колишніх образ не залишилося й сліду.
Дмитро зайшов до кухні, недбало кидаючи ключі на комод.
– Хто телефонував? – запитав він, звичним рухом розстібаючи комір сорочки.
– Та давній знайомий із юності, – спокійно відповіла я, уникаючи зайвих деталей, щоб не створювати приводу для порожніх ревнощів, хоча від чоловіка ніколи не було таємниць. – Просить про зустріч у місті. Мені треба з’їздити на годину.
– Добре, їдь, я сам заберу малого з секції і вечерю приготую, – кивнув Дмитро, навіть не піднявши брів від підозри, бо довіра між нами будувалася роками.
Ресторан зустрів мене м’яким приглушеним світлом та тихою музикою. Олексій уже сидів за столом у затишному кутку. Перед ним лежав великий букет білих троянд, обгорнутий у крафтовий папір. Коли я підійшла, він одразу піднявся, широко усміхаючись, і спробував обійняти мене за плечі, але я зробила крок назад і сіла на протилежний стілець.
– Добре виглядаєш, Соломіє, зовсім не змінилася, – почав він, простягаючи через стіл букет. – Візьми, це тобі. Я пам’ятаю, які квіти ти любила колись.
– Дякую, але зайве, – я відсунула квіти до краю столу. – Давай ближче до справи, Олексію. У мене обмаль часу.
Він знічено посміхнувся, у його поставі відчувалася втома, а на обличчі проступили дрібні зморшки навколо очей.
– Мене покинула дружина, – випалив він без довгих передмов, дивлячись на мене знизу вгору поглядом, у якому читалося очікування співчуття. – Забрала речі, подала документи на розлучення і пішла до іншого. Залишила мене самого у тій великій квартирі. Я весь цей час думав тільки про тебе, Соломіє. Пам’ятаєш, як ми гуляли на набережній? Я тоді зробив найбільшу помилку у своєму житті, обравши не ту людину. Я каюся. Я все віддав би, щоб повернути той час назад.
Я мовчки дивилася на нього. У цьому сповільненому кадрі ресторану його слова звучали якось фальшиво, подібно до дешевої театральної вистави. Колись я плакала через нього ночами, шукала виправдання його вчинкам, вірила кожному обіцяному слову, коли він вирішив розірвати все заради іншої жінки, яка здавалася йому тоді перспективнішою чи багатшою. Тоді він пішов без жодних вагань, залишаючи по собі порожнечу. А тепер, коли життя повернулося до нього спиною, він вирішив спробувати повернутися у минуле, розраховуючи на мою м’якість.
– Ти зараз говориш про це так просто, – спокійно сказала я, помішуючи ложечкою чай, який навіть не збиралася пити. – А тоді ти просто зник, не пояснюючи нічого, залишивши мене з моїми питаннями.
– То була молодість! – Олексій нахилився ближче через стіл, намагаючись зловити мій погляд, і його рука лягла на стіл поруч із моєю. – Але я весь цей час знав, що ти – моя справжня людина. Давай почнемо все спочатку. Ми можемо зустрічатися, я орендую гарне місце, будуть поїздки, усе буде зовсім інакше. Ти заслуговуєш на справжнє свято, а не на цю сіру буденність.
Від цих слів по тілу пробігла хвиля несподіваного роздратування. У його очах читалася впевненість, що я й досі сиджу у тому самому далекому минулому і чекаю на його дзвінок. Йому навіть на думку не спадало, що жінка перед ним давно виросла з тих дитячих ілюзій, що вона має міцний дім, власні цінності та чоловіка, який ніколи б не дозволив собі подібної поведінки.
Я різко забрала руку зі столу і випрямилася.
– Ти пропонуєш мені зраду? – запитала я рівним, але холодним голосом, від якого Олексій на секунду завагався.
– Ну навіщо ти так різко? Це не зрада, це шанс виправити помилки молодості… – почав він виправдовуватися, але в його голосі вже з’явилися нервові нотки.
– Досить, – перервала я його, дивлячись просто в очі без жодного страху чи хвилювання. – Мені неприємно слухати те, що ти говориш. Ти зрадив тоді, а зараз намагаєшся повторити те саме, але вже у зручному для себе форматі, бо тобі просто самотньо і зручно згадати когось знайомого.
– Соломіє, почекай, ти не так усе зрозуміла… – він спробував узяти мене за руку, але я різко відсмикнула руку.
– Я все зрозуміла чудово, – я встала з-за столу, не дивлячись на навколишніх відвідувачів. – Знаєш, я довгі роки думала про те розставання як про велику трагедію. А зараз я дивлюся на тебе і розумію, як же мені пощастило тоді. Мій чоловік – найкраща, найрідніша і найгідніша людина у світі. Він ніколи не дозволив би собі такого ставлення, і поруч із ним я почуваюся у повній безпеці. А ти так і залишився самозакоханим хлопчиком, який думає тільки про себе.
Я розвернулася і швидким кроком рушила до виходу з ресторану, не озираючись назад. На душі було легко і чисто, ніби після тривалого прибирання у кімнаті, де нарешті посвіжішало повітря.
На вулиці вечоріло. Прохолодне осіннє повітря приємно освіжило обличчя. Я дістала телефон і набрала номер Дмитра.
– Любий, я вже їду додому, – сказала я тепло, ледь почувши у трубці знайомий голос чоловіка. – Купити щось смачне до вечірнього чаю?
– Нічого не треба, просто повертайся швидше, малі вже запитують, коли ти будеш, – відповів Дмитро, і в його голосі звучало стільки турботи, що все зайве остаточно розчинилося у вечірній тиші міста.
