Я нарешті перехрестилася, коли доньку видала заміж. Знаю, зараз таке не прийнято казати, але вона була ні до чого не придатна і я думала, що хоч заміж вийде та дітей на світ приведе і вже життя надаремно не проживе, вже буда зайнята справді важливими справами і покине тих своїх велемудрих подруг, які вже встигли розлучитися і на вуха їй шепотіли, що нікому того заміжжя й близько не треба, а самі, мов ті коршуни, за хлопами дивилися

Може, я не така мама, строга чи вимоглива, але моя донька ніде себе не могла знайти: ні на роботі, ні в житті, ні хобі нема, ні чоловіка.

Отак тридцять три роки у мене на шиї просиділа, періодично мене в тому звинувачуючи, що я її погано виховала і не дала в житті старту, тому вона й неуспішна.

– Аби бути успішною, треба щось робити, – кажу я їй.

– Ні, мамо, треба мати таку родину, що тобі все падає на голову і тоді тільки живеш в своє задоволення.

Я лиш головою хитала, бо де таке видано? Надивиться всілякого в тому інтернеті і мені спокійно жити не дає.

Я її сама ростила, без батька, без будь-чиєї допомоги і стільки в неї вклала любові і свого часу та грошей, що не кожна багачка те своїй дитині давала. А вона он що мені запіяла.

Але вже, я перечікувала той період, коли вона після зустрічі з подругами така ставала, бо вже дуже дівчата всім хвалилися, а вона не мала приводу. Хоч я їй в очі казала, що її дівчата як не в батьків тягнуть, то в своїх чоловіків та перед нею хваляться, а самим заробити розуму бракує.

– То й що? у мене ж цього все одно не буде ніколи! бо я ось така нещаслива! нащо ти мене тільки на світ привела?

Ось так ми жили до того моменту, коли вона не зустріла Володю. Зять мені сподобався, серйозний, з житлом і намірами створити справжню родину з дітьми, а не просто так, аби не бути самому. Пішла Аня до нього жити, а я вже так раділа, бо така полегкість, коли ти нікому нічого не винна!

Минув рік і я вже про дітей питаю, а тут Аня й видає:

– Я ще дітей не хочу, я буду кар’єру будувати, не хочу аби мене потім чоловік покинув, а я не мала засобів для існування.

– А ти де, доню, до тепер була?, – питаю я її.

– Не ваше діло.

А я ж знаю звідки ноги ростуть – подруги її милі вчать доньку житейським премудростям: чоловікові їсти не готувати, бо вона йому не кухарка, в хаті не прибирати, бо не домробітниця, не прати, бо не праля, не приводити дітей, бо вона особистість, а не конвеєр.

Що я мала робити? Я чекала.

І ось прибігає Анна:

– Мамо, я покинула Володю. Тепер я вільна жінка і буду жити у своє задоволення.

– Що? Ти що наробила?

– Мамо, він мене експлуатував, а я особистість!

– Дитино, то сімейне життя таке!

– Ні, дівчата мені інше розказували!

– Ах інше… Тоді йди і живи до дівчат, які тобі це все розказували та розуму вчили! Бо у мене тут особисте життя почалося і я не планую аби ти мене й надалі експлуатувала, а я особистість!

– Але ти моя мама!

– Я твоя мама і тому я тобі кажу: берися за свій розум і бери відповідальність за свої вчинки! Розійшлася сама – чудово, тепер сама й квартиру шукай і живи. Ось так.

Закрила за нею двері, а саму всю аж трясло. От тобі і подруги вірні, і кар’єра, і самовираження. Ще маю маленьку надію, що вона піде Володю перепрошувати і той таки їй простить, бо інакше я не знаю, як моя донька має в цьому світі знайти собі місце.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page