Я переїхала до цього міста в середині серпня. Все було новим: вулиці, будинки, навіть повітря здавалося іншим, хоча це була та сама область. Перші два тижні минули в суцільних клопотах. Треба було розібрати коробки з речами, облаштувати орендовану квартиру, знайти найближчий продуктовий магазин і звикнути до нового маршруту на роботу.

Робота в офісі забирала багато часу, доводилося вивчати нові інструкції, знайомитися з колективом і показувати свої здібності з перших днів.

Саме під час однієї з таких робочих зустрічей, коли ми з колегами обговорювали новий проєкт у місцевому кафе після завершення зміни, я познайомилася з Романом. Його запросив наш спільний знайомий Олег. Роман здався мені спокійним і дуже стриманим чоловіком. Йому було сорок два роки, він мав акуратну зачіску, носив просту сорочку і говорив дуже зважено.

— Якщо вам знадобиться допомога з ремонтом змішувача або треба буде пересунути важкі меблі, ви можете сказати мені, — сказав Роман під час нашої другої зустрічі, коли ми випадково перетнулися біля супермаркету.

— Дякую, якраз маю проблему з полицею в передпокої, — відповіла я, тримаючи в руках важкий пакет із продуктами. — Вона трохи похилилася, і я боюся ставити туди взуття.

— Тоді давайте я заїду сьогодні о сьомій вечорі, якщо вам зручно, — запропонував він.

— Так, це цілком підходить. Якраз встигну приготувати вечерю.

Він приїхав рівно о сьомій. З собою він мав невелику валізу з інструментами. Поки він працював у передпокої, я готувала чай на кухні й нарізала пиріг, який купила в кулінарії. Я спостерігала за його рухами: він діяв упевнено, без зайвої метушні. Мені сподобалася ця риса. Мій колишній чоловік завжди дратувався, коли щось не виходило з першого разу, а Роман просто робив свою справу.

— Ну ось, тепер полиця тримається міцно, — сказав Роман, заходячи на кухню. — Там були слабкі кріплення, я замінив їх на нові, більшого розміру.

— Дуже дякую. Сідайте за стіл, давайте пити чай, — запросила я його, підсуваючи стілець.

Ми сіли за стіл. Розмова спочатку йшла про роботу. Роман розповів, що працює в будівельній компанії, займається логістикою та постачанням матеріалів. Його робота теж вимагала багато уваги й постійних телефонних дзвінків.

— Ви давно живете самі? — запитала я, наливаючи гарячу воду в чашки.

— Досить давно, — відповів він, дивлячись на чашку. — З колишньою дружиною ми розлучилися кілька років тому. Спільних дітей у нас немає, стосунки повністю припинилися. Зараз я живу сам, орендую житло ближче до роботи.

Я відчула полегшення від його слів. Мені не хотілося втручатися в чужі стосунки. Мій минулий досвід стосунків був важким і я дала собі слово, що буду обережною з новими знайомствами. Роман виглядав саме тим чоловіком, який не приховував нічого.

Він був чесним, принаймні так мені здавалося тоді.

Ми почали зустрічатися частіше. Зазвичай ми бачилися три або чотири рази на тиждень. Роман заїжджав за мною після роботи, ми ходили гуляти до парку або просто їхали до мене.

Мені було добре з ним. Він умів слухати, не перебивав і завжди цікавився моїми справами. Я помітила, що почала чекати на його повідомлення зранку. Моє життя в новому місті поступово ставало затишним завдяки його присутності.

Проте я помітила одну дивну річ. Роман ніколи не залишався в мене на ніч. Щоразу біля одинадцятої вечора він починав збиратися, пояснюючи це тим, що йому треба рано вставати на роботу, або що його орендована квартира розташована далеко і йому незручно їхати звідси зранку.

— Романе, але ж ти можеш поїхати на роботу прямо звідси, — сказала я одного разу, коли ми вечеряли. — Мій будинок розташований неподалік від твоєї бази постачання. Тобі навіть ближче їхати.

— Мені потрібно заїхати додому, щоб узяти свіжу сорочку та документи, які я залишив на столі, — швидко відповів він і почав збирати посуд, щоб допомогти мені прибрати. — Я звик, що всі мої робочі речі складені в одному місці. Не хочу порушувати цей порядок, бо потім обов’язково щось забуду.

Я не стала наполягати. Кожна людина має свої звички, і я поважала його особистий простір. Я вірила кожному його слову, бо він ніколи не давав приводу для серйозних сумнівів. Він завжди відповідав на мої дзвінки протягом дня, хоча іноді говорив дуже тихо або коротко, посилаючись на присутність керівництва чи колег у кабінеті.

Він не казав, що в цей самий час удома на нього чекала зовсім інша жінка. Наталя жила з Романом уже п’ять років. Вони працювали в одній організації, де й познайомилися. Наталя була старшою за нього на сім років, мала дорослих дітей, які вже мешкали окремо в інших містах. Коли Роман розлучився і шукав тимчасове житло, Наталя запропонувала йому пожити у своїй великій трикімнатній квартирі. Це мало бути тимчасове рішення, поки він не знайде підходящий варіант для купівлі чи оренди, але Роман залишився там на роки.

Про це я дізналася від самої Наталі, вона детально описала їхні стосунки.

Стосунки між Романом і Наталею не були засновані на палкому коханні. Це був зручний побутовий союз.

Наталя була хорошою господинею, вона готувала їжу, прала його речі, стежила за порядком у домі й ніколи не висувала надмірних вимог. Роман, у свою чергу, допомагав оплачувати комунальні послуги, купував продукти і робив дрібний ремонт у квартирі.

— За ці п’ять років у Романа були інші жінки, короткі зустрічі та інтрижки. Я бачила зміну в його поведінці, помічала, коли він затримувався після роботи, але мовчала.

Вона боялася самотності й вважала, що краще мати поруч спокійного, надійного в побуті чоловіка, ніж залишатися одній у порожній квартирі. Я думала, що всі його захоплення тимчасові й він усе одно повертається туди, де йому зручно.

Ця розмова відбулася тоді, коли я набрала Романа.

— Привіт, мій дорогий! Я так скучила! Думала про тебе увесь час, ці дні були дуже завантажені на роботі, — швидко сказала я, посміхаючись.

— Це добре, що думали, — почула я у відповідь незнайомий, спокійний і досить холодний жіночий голос.

— Не кидайте слухавку, ви маєте мене вислухати. Це дуже важливо для нас обох.

Я замовкла. Моя посмішка зникла. Я сіла рівніше на стільці й міцніше стиснула телефон.

— Хто це? Де Роман? — запитала я, відчуваючи, як усередині все стиснулося від неприємного передчуття.

— Я Наталя, цивільна дружина Романа. Ми живемо разом уже п’ять років у моїй квартирі. Ми ведемо спільне господарство, працюємо разом, і у нас спільні плани на майбутнє. Роман нічого не казав вам про мене, правда? Він завжди так робить, коли знаходить нову жінку.

Я слухала і не могла вимовити жодного слова. Мені здавалося, що це якась помилка, що я набрала не той номер. Але голос у слухавці продовжував говорити впевнено й чітко.

— Я знаю все про ваші зустрічі. Я прочитала ваші повідомлення в його телефоні. Роман просто користується вашою довірливістю, бо ви нова людина в місті й нікого не знаєте. Він приходить до вас, щоб відпочити від побуту, а потім повертається додому, де я готую йому їжу і перу його речі. Я дуже багато вклала в нього за ці роки, щоб так просто віддати комусь, ви мене розумієте? Тепер ви знаєте все. Вирішуйте самі, як бути далі, але спокійно жити разом із ним я вам не дам. Я знаю, де ви працюєте, і знаю, де ви орендуєте квартиру. Якщо ви не припините ці стосунки, про це дізнаються всі ваші колеги. А хочете, я дослівно перекажу, як він викручуватися буде, коли ви запитаєте його про це? Він скаже, що я просто божевільна знайома, яка його переслідує.

— Мені нічого не треба переказувати, — тихо відповіла я і натиснула кнопку завершення виклику.

Людина, якій я повністю довіряла, яка допомагала мені облаштовувати побут, виявилася звичайним брехуном. Він обманював не тільки мене, але й ту жінку, з якою жив під одним дахом п’ять років. Його слова про те, що він самотній і орендує окреме житло, були повною вигадкою.

Я зрозуміла, що не хочу з’ясовувати стосунки, не хочу слухати його виправдання чи благання. Все стало гранично зрозуміло. Якщо чоловік здатний на таку продуману вигадку, то ніякі пояснення не зможуть повернути довіру.

В моєму житті тепер не було місця для Романа. Рішення було прийнято миттєво і без вагань. Я не збиралася ставати частиною цього трикутника чи боротися за чоловіка, який тримав мене в невіданні.

Наступного дня Роман почав дзвонити. Телефон вібрував на столі кожні п’ятнадцять хвилин. Я не піднімала слухавку.

Тоді почали надходити текстові повідомлення. Він писав: «Алло, що сталося? Чому ти не відповідаєш? Давай зустрінемося й поговоримо, я все поясню». Я просто видаляла ці повідомлення, навіть не дочитуючи до кінця. Мені не потрібні були його пояснення, бо жодне з них не могло змінити той факт, що він жив з іншою жінкою.

Через три дні він спробував прийти до мого офісу. Я побачила його через вікно другого поверху, коли він стояв біля входу з невеликим букетом. Я попросила охоронця на ресепшені сказати, що мене немає на робочому місці й до кінця дня я буду на виїзній зустрічі. Охоронець виконав моє прохання. Роман постояв біля дверей близько години, постійно дивлячись на екран телефону, а потім розвернувся і пішов у бік зупинки.

Минув тиждень. Дзвінки стали рідшими, а потім взагалі припинилися. Можливо, Наталя провела з ним ще одну розмову, або він сам зрозумів, що моя мовчанка — це остаточна відповідь. Я продовжувала працювати, впорядковувала своє побутове життя, купувала нові меблі для квартири і намагалася заповнити весь свій вільний час корисними справами.

Стосунки з Романом залишилися в минулому як неприємна помилка, яка навчила мене бути більш уважною до деталей.

Наприкінці вересня я йшла вулицею після чергового робочого дня.

Раптом я помітила рух праворуч від себе. Хтось швидко перейшов дорогу і попрямував прямо до мене. Це був Роман. Він виглядав втомленим, його куртка булла розстебнута, а в руках він тримав якусь папку з паперами.

Він підійшов дуже близько, майже впритул, і взяв мене за лікоть. Його рух був швидким, але я не відчула страху, лише сильне роздратування від його безцеремонності.

— Алло, привіт! Будь ласка, дозволь мені все пояснити. Прошу тебе, лише кілька хвилин! Ти маєш дізнатися правду, все було зовсім не так, як тобі сказали, — благально промовив він, заглядаючи мені в очі.

Я спокійно, але дуже різко смикнула рукою, звільняючи свій лікоть з його пальців. Мой голос звучав тихо, але впевнено, так, щоб чули люди, які стояли поруч.

— Вибачте, чоловіче, ви обізналися. Ми незнайомі, — сказала я, дивлячись йому прямо в обличчя холодним поглядом.

Роман розгубився. Його пальці залишилися в повітрі, він зробив крок назад, не знаючи, що сказати далі.

В цей момент загорілося зелене світло для пішоходів. Натовп рушив уперед, підштовхуючи його в бік. Я зробила крок вбік, обійшла його і швидко пішла через пішохідний перехід на іншу сторону вулиці.

Я йшла впевненим кроком, не обертаючись назад. Я знала, що за моєю спиною він повертається до тієї жінки. Вони залишалися разом у своєму звичному світі. Мій шлях лежав далі, де більше не було місця для чужих таємниць.