– Оксано, ти посуд помила? Сеньйора знову бурчатиме, якщо побачить тарілки у раковині, – голос Ольги, колеги по поверху, повернув мене до реальності.

Уже шостий рік моє життя вимірювалося цими короткими зауваженнями, розкладом обідів вісімдесятирічної синьйори Ельзи та нескінченними пакунками, які я щомісяця відправляла в Україну. Мені здавалося, що там, за тисячі кілометрів, кожна надіслана купюра перетворюється на чийсь спокій, на затишок у домі, де підростає моя донька Віка, де чекає чоловік Віктор, і де намагається впоратися зі своїми негараздами моя сестра Ірина.

Я звикла у всьому собі відмовляти. Купувала найдешевший сир, ходила пішки, аби зекономити на автобусі, і постійно перераховувала в умі, скільки євро залишиться після оплати оренди кімнати. Всі ці гроші летіли додому.

Мені снилися тривожні сни, у яких я ходила знайомими вулицями, але не могла знайти дорогу до власного під’їзду. Ця туга зрештою стала такою нестерпною, що я вирішила зробити сюрприз. Нікому нічого не сказала. Просто взяла відпустку на два тижні, зібрала дві величезні валізи з одягом, солодощами та подарунками для всієї родини й купила квиток на автобус.

Дорога здавалася нескінченною, але серце калатало від радості. Я уявляла, як відчиняться двері, як обійме мене Віктор, якою дорослою я побачу Віку — їй уже виповнилося дев’ятнадцять. Мені було шкода чоловіка, який стільки років сам тягнув на собі весь побут, поки я заробляла на квартиру та її ремонт.

Біля нашого під’їзду, як і шість років тому, сиділи сусідки. Побачивши мене з валізами, вони наче заціпеніли.

– Оксано? Оце так так… – першою озвалася Надія з другого поверху. – Ти у відпустку чи вже зовсім повернулася?

– На два тижні, – посміхнулася я, ледве переставляючи втомлені ноги. – Сюрприз своїм вирішила зробити.

– Ну-ну, сюрприз так сюрприз, – переглянулися жінки якось дивно між собою, що в мене всередині все стислося.

Я піднялася на третій поверх, глибоко вдихнула і натиснула на дзвоник. Двері відчинилися за хвилину. На порозі стояв високий худий хлопець у домашніх шортах і футболці. У руках він тримав телефон.

– Вам кого? – байдуже запитав він, навіть не дивлячись на мої валізи.

– Мені? – я розгубилася, перевіряючи номер на дверях. – Я взагалі-то тут живу. А ти хто такий?

Хлопець повернув голову вглиб коридору і крикнув:

– Віко, йди сюди! Тут якась жінка каже, що вона тут живе.

З кімнати вийшла моя донька. Вона змінилася, подорослішала, на ній були дорогі джинси та фірмова футболка.

Побачивши мене, вона не закричала від радості, не кинулася на шию. Вона просто зупинилася і мовчки дивилася кілька секунд, наче на порозі стояв поштар чи кур’єр.

– Мамо? – нарешті вимовила вона. – Ти чому не попередила?

– Я хотіла зробити сюрприз… – мій голос став зовсім тихим. – А де батько?

Віка зітхнула, дістала свій телефон, який коштував як дві мої місячні зарплати в Італії, і швидко набрала номер:

– Тьотю Людо, покличте мого тата. Скажіть, що мама приїхала.

Я стояла в коридорі власної квартири і відчувала, як підкошуються ноги. Хлопець, якого, як виявилося, звали Денисом, боком пройшов повз мене у кухню, навіть не запропонувавши допомогти з важкими валізами. Через хвилину вхідні двері знову відчинилися, і на порозі з’явився мій чоловік Віктор. Він був у домашніх капцях і тримав у руках ключі. Його обличчя миттєво зблідло, коли він зустрівся зі мною поглядом. За його спиною стояла наша сусідка Людмила, притримуючи двері своєї квартири.

– Оксано… Ти як тут? – тихо запитав Віктор, не підходячи ближче.

– Я приїхала додому, Вітю. Додому, розумієш? – я дивилася на нього, на доньку, на сусідку, яка спостерігала за нами з коридору. – Що тут взагалі відбувається? Хто цей хлопець? Чому ти йдеш від Людмили в капцях?

Віка випередила батька, схрестивши руки на грудях:

– Це Денис, ми живемо разом. Він студент, вчиться на третьому курсі.

– Живете разом? У нашій квартирі? – я перевела погляд на чоловіка. – Вітю, ти чому мені нічого не казав по телефону? Ми ж щонеділі зідзвонювалися!

Віктор мовчав, розглядаючи носки своїх капців. Замість нього заговорила Людмила, яка так і не пішла до себе. Вона зробила крок у наш коридор і з уїдливою посмішкою сказала:

– А що він мав казати, Оксано? Що він уже чотири роки живе у мене? Бо йому теж хочеться жити в сім’ї, а не з твоїми переказами. Ти ж там гроші заробляєш, тобі не до нас було.

Я відчула, як у мене починає крутитися голова. Я дивилася на ремонт у коридорі, на нові дорогі меблі, які купувалися за мої кошти.

– Чотири роки? – прошепотіла я. – Вітю, це правда?

– Ну а що мені залишалося? – раптом огризнувся чоловік, підвівши голову. Його голос став глухим і роздратованим. – Ти поїхала. Рік немає, два немає, п’ять немає. Мені самому треба було все тягнути? Людмила мені допомагала, готувала, підтримувала.

– Я висилала гроші! – крикнула я, і цей крик здався мені чужим у цих стінах. – Кожен євро, до останнього цента! Я собі взуття не купувала, щоб ви ні в чому не мали потреби! Щоб Віка вчилася, щоб у вас усе було!

У цей момент у коридорі з’явилася моя сестра Ірина. Вона зайшла без стуку, бо двері були прочинені. Ірина виглядала чудово — у новому дорогому пальті, з хорошою зачіскою. Побачивши мене, вона на мить завмерла, але швидко повернула собі впевнений вигляд.

– О, Оксано, привіт, – сказала вона, проходячи повз Віктора. – Ну от і добре, що ти приїхала. Рано чи пізно це мало статися. Не кричи так, сусіди почують.

– Іро… – я дивилася на сестру, якій щомісяця передавала окрему суму, бо вона запевняла мене, що сильно нездужає і їй потрібні дорогі обстеження в приватних центрах. – Ти ж казала, що тобі погано. Що ти по кабінетах ходиш, що працювати не можеш…

Людмила знову засміялася біля дверей:

– Та нездужає вона, Оксано! Твоя сестра просто знала про нас із Віктором. І сказала йому, що якщо вони не будуть ділитися з нею твоїми грошима, то вона все тобі розкаже. Твоя Ірочка за твої євро собі дачу під містом добудувала.

Я дивилася на цих людей і не впізнавала жодного з них. Моя рідна сестра, мій чоловік, моя донька — всі вони стояли переді мною і дивилися на мене так, наче це я була винна у тому, що приїхала без попередження і зіпсувала їм таке зручне життя.

– Це правда? – я повернулася до Ірини.

Сестра знизала плечима, навіть не опустивши очей:

– Оксано, не треба робити з себе жертву. Ти сама поїхала. Тобі там було простіше — віддала гроші і вважаєш, що виконала свій обов’язок. А ми тут викручувалися як могли. Кожен живе як вміє. Віктор не працює вже три роки, бо твоїх грошей на все вистачало. Віка з Денисом теж за твій рахунок живуть, бо він не має підробітку. То чого ти зараз вимагаєш? Ти приїхала і поїдеш назад, у тебе там своя робота, у нас тут — своє життя.

– Своє життя? – я відчула, як сльози застилають очі, але стримала їх. Шість років моєї молодості, мого здоров’я, моїх безсонних ночей біля чужої старої жінки пішли на те, щоб утримувати жінку мого чоловіка, хитрощі моєї сестри та примхи доньки. – Вітю, збирай свої речі. Щоб через годину тебе тут не було. Іди туди, де ти жив ці роки.

Віктор подивився на Людмилу, потім на мене. Його обличчя перекосилося від злості:

– Ти мені це кажеш? З квартири, де я з дитиною жив, поки ти там пропадала? Може, в тебе там самої вже давно хтось є, а ти тут праведницю з себе корчиш!

– Залиш квартиру, – тихо, але твердо сказала я. – Ми розлучаємося. Ти як прийшов колись у цю квартиру ні з чим і йдеш так само.

Людмила смикнула Віктора за рукав:

– Ходімо, Вітю. Нехай посидить сама, подумає. Побачимо, як вона заспіває, коли їй доведеться одній комуналку платити за таку площу.

Вони вийшли, грюкнувши дверима. Ірина теж попрямувала до виходу, на ходу кинувши:

– Ти надто гарячкуєш, Оксано. Подумай про все спокійно. Гроші все одно потрібні всім, образами ситий не будеш.

Коли двері за нею зачинилися, у квартирі запала важка, гнітюча тиша. Денис так і сидів на кухні, вдаючи, що нічого не чує. Віка стояла біля вікна в залі, крутячи в руках телефон.

Я підійшла до своїх валіз, розстебнула одну з них і почала діставати пакунки.

– Ось, – сказала я, викладаючи на диван нові кросівки, куртку, солодощі. – Це тобі. Я вибирала, думала, тобі сподобається.

Віка підійшла, взяла куртку, приклала до себе перед дзеркалом. Обличчя її трохи пом’якшало.

– Дякую. Мамо, ти справді ображаєшся? – запитала вона, не дивлячись мені в очі. – Ну а що ми мали робити? Тато давно з цією Людою. Мені теж треба було якось жити. Денис хороший, просто в нього зараз грошей немає. Ти думаєш, нам тут легко було без тебе?

– Віко, якщо було важко, чому ти не сказала? Чому не попросила повернутися? Я б кинула все, приїхала б ще три роки тому!

– І що б ми робили? – донька повернулася до мене, – На які гроші ми б купували одяг? За що б я вчилася? Тут роботи немає, а якщо і є, то за копійки. Ти б пішла в нашу бібліотеку на мінімалку? Нам би навіть на їжу не вистачало. І так погано, і так недобре. Там у вас пів Італії наших жінок працює, і по десять років, і по п’ятнадцять. І нічого, у всіх сім’ї, всі висилають гроші.

– Ти впевнена, що в них усе гаразд удома? – запитала я, відчуваючи, як між нами росте глуха стіна. – Я не впізнаю тебе, Віко. Ти ж була такою чуйною дівчинкою, листи мені писала, малюнки передавала.

– Мамо, минуло шість років, – Віка знизала плечима і сіла на крісло, закинувши ногу на ногу. – Я виросла. Ми просто стали чужі. Розумієш? Чужі. У тебе там свої турботи, сеньйора твоя, мова, вулиці. У нас тут своє. Не треба зараз усе ламати і влаштовувати сцени. Ти приїхала на два тижні, відпочинь і поїдеш назад. Ти ж поїдеш, правда? Автобус назад коли?

Я дивилася на свою дитину і розуміла, що для неї я — просто людина, яка має забезпечувати її комфорт, перебуваючи десь там, за кордоном, і не втручатися в її реальне життя.

– Поїду, – сказала я, застібаючи порожню валізу. – Я поїду вже за кілька днів, переоформлю квиток. Але грошей і пакунків більше не буде. Ні тобі, ні батькові, ні Ірині. Ніяких переказів.

Віка різко підвелася з крісла, її обличчя витягнулося від подиву й переляку:

– Як це не буде? Мамо, ти що? Тут усе так подорожчало! Нам за навчання платити наступного місяця, Денису куртку треба купувати. Як ми житимемо без твоїх грошей? Ти про мене взагалі думаєш?

Я взяла свою сумку, поклала туди паспорт і повернулася до дверей.

– Самі, Віко. Якось самі. Ви ж дорослі, знайдете роботу, викрутитеся. Як Ірина казала — кожен живе як вміє.

– Але чому?! – крикнула вона мені в спину.

Я зупинилася біля порога, не повертаючи голови:

– Бо ми ж чужі, Віко. Чужі. А чужим людям гроші просто так не надсилають.

Я зачинила за собою двері й пішла вниз по сходах. Попереду було кілька днів у порожньому місті, де в мене більше не залишилося дому. Але я буду будувати свій, раз таке діло. Хіба ні?