Я певна, що всі долі, які отак переплелися, вони були б щасливі, якби не одна людина. Ви самі здогадаєтеся хто.
Вадим був за мене старшим на п’ятнадцять років і він привозив до нашого села товар або щотижня, або через два тижні. Спочатку ми отак жартували між собою, бо я навіть не думала, що він може на мене увагу звернути. Але далі бачу, що він вже до мене серйозно. Казав, що жінка його не розуміє, не цінує і їй важливі від нього лише гроші, навіть нема з ким поговорити та душу вилити, як от мені. А мені ж тоді було двадцять вісім, вже всі мої подруги заміжні, а я одна і не бачу й кавалера гідного, бо отак попрацюй в сільському кафе, то таке дізнаєшся про праведників, що волосся дибки.
Ви б знали, які порядні газди у мене на зошит пишуться…
А тут Вадим, і гарний. І доглянутий, і приємна мова, видно, що людина культурна. І отак ми якось і припали один одному до душі.
Коли я дізналася, що чекаю дитину, то Вадим зрадів, сказав, що будемо жити в місті і там будемо вити наше гніздечко. Так і сталося, я переїхала з ним в місто і була неймовірно щаслива.
Я навіть не здогадувалася, чого Вадим везе мене в місто, а не до себе додому, то далі вже виявилося, що свекруха ніяк не хотіла мене бачити.
На поріг її не приводь, – казала йому.
А мені що? Ще краще, адже свекрухи те й роблять, що синів проти невісток налаштовують. Ми розписалися і знімали квартиру. Далі на світ з’явився наш син. А далі через два роки й донька. У нас все було чудово, доки свекруха не злягла.
Зрозуміло, що треба помагати, але куди мені в село з двома малими дітьми? То хай не здається. Але й не це було причиною того, що ми в село не переїхали. Я з дітьми приїхала і Вадим аби свекруху підтримати, хоча б першу пору. А вона такими мене словами зустріла, що я дар мови втратила. Добре, що на язик була дужа. І ми отак розвернулися і пішли геть.
А далі ще родичі помагали першу пору, а потім все, перестали. Прийшлося Вадиму самому їздити так між нами. Вона до нас категорично не хотіла їхати.
Так чомусь я їй стала серед шляху, розумієте?
Так от, став Вадим туди їздити та вже й ночує, та вже й по кілька днів вдома не з’являється. А далі почав мені таке говорити, що я вухам не вірила:
– Чомусь діти на мене не схожі, – каже отак мені.
Я ж розумію звідки це все, чудово розумію, а що робити, коли ні виправдання, ні запевняння не діють?
І все, він більше до нас не їде, гроші не дає, тепер мені прийшлося з двома дітьми назад вертатися в село. На ті виплати, що є, то дітей не піднімеш, пішла я далі в магазин працювати і маю від кожного почути:
– О, які люди… Вже вернулася?
І отак я своє молоде життя, найкраще життя, живу: від зарплати до зарплати, помагаю батькам з господаркою і вже й не знаю, кого молити аби мені долю навернув.
Я переконана, що якби одна людина, однісінька людина, не заколотила, то нічого б такого не було. Всі були б щасливі. Сподіваюся, ви здогадалися, хто та особа?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
