Я не думала, що теперішні події так підсвітять мій вчинок, бо він мені тоді видавався правильним, але тепер не знаю чи зізнаватися чоловікові чи ні. Так, вся справа в грошах, але як про це сказати?

Ми з чоловіком одружені сімнадцять років і у нас двоє неповнолітніх дітей. Не скажу, що у нас все просто чудово, бувають моменти, коли хочеться зібрати речі і піти світ за очі. Але ж діти, куди я їх поведу, коли квартиру чоловікові купили батьки ще до весілля?

І от я якось подумала, що мені варто мати свій запас в грошах. Багато читала і чула, що потім жінка лишається сама без копійки, а всі молоді роки вже біля чоловіка пройшли. І от я вирішила, що буду відкладати й собі грошей, бо мало що може бути.

За десять років у мене зібралася кругленька сума – десять тисяч доларів, я фактично кожного місяця купувала сто доларів зі своєї зарплати, а все інше віддавала в сімейний бюджет. Ми й не дуже потребували грошей, а це була моя подушка безпеки. Гроші я тримала в мами і я була певна, що вона їх не бере, бо я могла в будь-який день прийти і перерахувати. В мене навіть склалася така звичка, коли ми з чоловіком сперечалися, то я йшла до матері, витягувала свої гроші і перераховувала, так заспокоювалася, вірила, що не пропаду і верталася додому в геть іншому настрої.

І ось теперішні події показали, що людина може бути, а за мить і пропасти. Чоловік одразу ж склав рюкзак, де були всі документи і гроші.

– Олю, у мене ще є в банку депозит у валюті, ось тут папери і картка, код ось цей. Також код від моєї зарплатної картки такий, – чоловік детально розповів мені про свої фінанси, ми разом перерахували гроші, перевірили чи поклали всі документи в цей рюкзак, бо й на квартиру треба буде паперів, та й все інше.

І мені здавалося б було варто сказати, що у мене теж є гроші і вони у мами, але я не змогла цього сказати.

Розумієте, то б виходило, що я забирала гроші з родини і несла на бік і нічого не казала про це. А чоловік свої гроші ніколи не ховав, я знала, що вони стоять в шафі в коробці з-під взуття. Тобто, я могла їх взяти і сказати йому, що там мені треба було чи дітям на одяг чи ще щось. Наче він мені довіряв. А я що зробила?

Віднесла до матері та надіялася, що назбираю достатньо коштів аби від нього піти. Ну так же виходить.

А тепер думаю про те, що як би мене не стало, то ті десять тисяч мама б витратила на себе чи що? А якби ще сестрі моїй віддала, адже та вічно жаліється, що у неї не вистачає грошей. Тобто, теоретично ті мої гроші можуть пропасти і не потрапити в мою родину. Я не можу дітям сказати про гроші, бо вони ж малі, що то тринадцять років: в одне вухо залетіло, а в друге вилетіло.

І тепер оця моя «подушка безпеки» – це не моє заспокоєння, а причина для думок і то не приємних. А якщо у нас все буде добре й далі, тоді ці гроші Роман докладе до своїх і купить гараж чи поміняє машину, чи ними ми заплатимо за навчання дітей, але ж вони мої! Мої і більше ні кого!

З мамою говорила і вона мене запевнила, що в разі чого віддасть гроші дітям, але ж усяке може в житті бути, адже діти мої мають забезпеченого батька, а от моя сестра з двома дітьми на орендованій квартирі живе, чим не привід помогти своїй дитині?

Як мені вчинити правильно, щоб всі були задоволені і зберегти родину?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота