Та й не вірила я, що вернеться її онука. Надто вже вони негарно вчинили з бабусею. Але як я помилилася!
Мала Марія єдиного сина Петра, хороший хлопець і оженився по любові. Жили вони в Марії з дружиною і через кілька років з’явилася у них дитинка – Ліля. Марія не могла натішитися, що така чудова дівчинка росте у них і вся така ніжна і тендітна, вся в маму.
Проте, не було Лілі й трьох років, як не стало мами, як її Петро не возив по всіх усюдах, але нічого не допомогло.
А коли вже Марія зрозуміла, що треба щось робити, бо так і пропаде чоловік, впросила вона свого брата аби забрав його на заробітки в Одесу.
– Миколо, ти знаєш, що він добра дитина і роботящий. Я не можу йому зарадити. А там ви його поки довезете до міста, то він і прийде до тями.
Так і сталося, чули всі, що Петро взявся за голову, слав матері гроші аби ростила донечку в достатку, але не міг приїхати і Марія не наполягала.
А коли Лілі виповнилося сім років, то приїхав Петро з новою дружиною.
– Мамо, це Марина, ми одружилися і забираємо Лілю до себе.
Ліля їхати від бабусі не хотіла, на всю вулицю було її чути, а Марія тільки головою хитала, бо знала, що дитина має жити з татом і мамою, але ж вона так її любить.
З того всього вона відлежала десь з тиждень, я до неї ходила, бо я медсестра в селі та й ми сусіди.
– Та ви чого так сумуєте? Навпаки, збирайте гроші аби Лілю відвідати чи її до себе привезти на канікули.
І так вона вирішила, що буде добре і стала вже до себе приходити. Син телефонував і казав, що Ліля важко адаптується до нового життя, тому хай бабуся їй не телефонує.
– Мамо, дайте їй полюбити Марину. Потім вже приїдете.
Але поки Ліля полюбила Марину, то розлюбила бабусю. Приїхала до них Марія, а з Лілі маленька панночка – на танці ходить, про моду говорить, Марину в усьому копіює.
– Тату, нехай вона більше не приїжджає. Я навіть з нею на вулицю вийти не хочу, – казала голосно Ліля.
Отак «з морів» вернулася Марія і так жила аби жити, складала гроші на купку та до мене носила:
– Тримай, Віто, як вернеться Ліля, то ти їй віддаси. І ключі від хати. Хату ти гляди мою, щоб провітрювала і навідувала. Хата любить, коли до неї приходять.
І так через роки два не стало тітки Марії. Петро приїхав сам, хотів хату продати, але я сказала йому про волю матері і він не наважився одразу продавати. Та й поїхав.
Я обміняла гроші Марії на грубі і так вони у мене стояли роки. Десь вісім років минуло, як не стало Марії, як тут білявка в селі об’явилася, шукає дім Марії. Привели її до мене, бо люди знають, що я за хатою дивлюся. Я глянула – ну точно викапана Маріїна невістка, отак мати передала свою вроду дитині.
– Ліля?, – спитала я і дівчина кивнула, – Ти паспорт покажи.
Показала вона паспорт і бачу я, що то вона і ще й бачу, що вже добре дівчина при надії. Думаю, от як Марія відчула, що буде з її онучкою. І як таке бути може?
Показала їй хату, віддала гроші і все розповіла про бабусю. Плакала Ліля, казала, що мачуха була добра, поки були гроші, а далі покинула їх з батьком. Той взявся за старе і його не стало, а вона знайшла любов і ось тепер зовсім одна.
– Та не одна ти. Бабуся завжди з тобою, – відказала я.
Поставила я свічку за Марію. Хай їй буде спокійне серце – вернулася її онучка додому.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
