— Я не можу залишитись, – схлипуючи стиха промовила Оксана матері, – І взяти тебе з собою, теж не можу. Ти пробач, ненько, але ти вже прожила своє життя, дай пожити і мені. Ну не можу я всю молодість просидіти біля твого ліжка. Прости.
В моєму житті настав переломний момент, коли мені доводиться обирати між моєю родиною і роботою в іншій країні. Здавалося б, якщо я молода і перспективна, то потрібно обирати роботу. Однак не все так просто. Моя мати не здорова і їй потрібен догляд. Однак вона безнадійна – спеціалісти саме так і говорять. Отже, залишаючись з нею, я автоматично втрачаю неймовірний шанс і займатимусь безперспективною справою. Я фактично пропускаю все своє життя, але при цьому зберігаю сім’ю. І я не знаю що обрати.
Так, можна скільки завгодно говорити про цінність сім’ї, проте життя теж цінне. І я хочу прожити своє життя на повну, а не провести молодість біля ліжка недужої.
Звісно, моя мама наполягає на тому, аби я залишилася. Адже я у неї одна і нікого, крім мене, у неї більше немає. Залишити її не можна, як і взяти з собою в іншу країну. Ситуація, здавалося б, безвихідна, але ні. Вихід є – потрібно просто зробити важкий вибір.
Подруги радять, мені їхати. Мовляв, хоч у мене з’явиться шанс на нормальне життя. В душі я вже все для себе вирішила, але, як сказати матері, адже вона свято вірить, що тут і думати нема про що?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
