Що я буду до нього лізти, раз він краще знає свою бабусю і сестру, тому я й так само зняла відповідальність з себе.
Вже пильніше до ситуації я придивилася на сороковинах і мені все стало зрозуміло.
Ми з чоловіком жили в місті, а мама його жила зі своєю мамою, жінкою вже похилого віку, але вона мала дуже добру пам’ять, все розуміла, сама себе обходила. Молоді ще можуть позаздрити такому здоров’ю.
І ось мами раптово не стає, ми організували всю церемонію і я бачила. Яка на ній сумна бабуся. Звичайно, чому там радіти, але вона була якась така розгублена, що мені захотілося взяти її до нас, тим більше, що місце є.
Тим більше, що як вона тепер буде себе обходити, коли доньки нема. Я про це завела розмову з чоловіком, а він і каже, що сестра його живе на сусідній вулиці і часто приходила до матері і до бабусі, допомагала, то й тепер допоможе.
Ну, я й подумала, що раз так, то чого я буду напрошуватися, тим більше, що чоловік проти?
Я з родиною Віталія не дуже була близька, ми бачилися лише кілька разів, у них було своє життя і я в нього не влазила, а вони інколи нам не набридали, я вважаю, що то просто ідеальні стосунки.
А те, що люди з часом відходять, ну що поробиш, то вже треба до цього готуватися.
І ось вже ми справили ті сороковини, зійшлися близькі, сестра Віталія всім заправляє і бачу, що вона вже так добряче матір пом’янула і чомусь все до бабусь шипить.
А та, мов дитина, лиш руки зціплює і все, мовчить.
– Віталію, щось твоя сестра дуже до бабусі має претензії, ану йди розпитайся.
Чоловік пішов говорити з бабусею, як ту мені сусідка по столу каже:
– А що тут питати? Юля знову просить гроші їй віддати, бо на витратилася на стіл та на церкву, от і питає, бо ж пенсію вчора приносили. А в бабусі добра пенсія з надбавками виходить, тисяч шість, як мінімум.
А далі й в подробиці інші мене, ця добра людина, й ввела. Що вже дуже сестра частила й до матері і до бабусі, бо їм помагала, але не за добре серце. А завжди брала за свою роботу заплату.
– Коли були дві пенсії, то вона жила на широку ногу, а тепер тільки бабусина. Ви не переживайте, вона буде добре за нею глядіти, як за куркою, що золоті яйця несе.
А мені аж гаряче стало від того всього. Ну як так? Та ми з Віталієм непогано чуємося, а його мати від власної доньки таке мала і мовчала?
– Все добре, – сів чоловік біля мене, – то бабуся не хоче до неї переїжджати, от і супиться.
– Ти справді нічого не бачиш?,- округлила я очі, – твоя сестра роками від матері та бабусі користь має, а ти бачити нічого не хочеш?
– А що я можу зробити, вона ж їм помагала.
– То ти поможи чи нема за що бабусі віддячити?
Чоловік насупився і пішов геть – ще «краще» стало.
Вже ми все поприбирали та поскладали, як Юля й каже:
– Збирайтеся, бабо, до мене.
– А хата?
– А хату на ключ, – каже вона, – Віталій поможе перевезти ваші речі, приїдете до мене на машині, як пані.
Віталій складає бабусині клунки в багажник, а тоді й каже:
– Ти поки все позакривай, а ми й поїдемо, бо я не хочу в ніч додому добратися, а ще ж вивантажувати все.
Сіли ми та й їдемо, але їдемо з села…
– А куди це ти мене, дитино, везеш, – питає бабуся здивовано.
– До себе везу, ба, до себе. Що ви вже з Юлею нажилися, то тепер у мене будете.
Бабуся була дуже рада і своїй кімнаті, і теплу під ногами, і воді в хаті. Вона так щиро всьому раділа, що мені аж серце стискалося.
– Дякую, що передумав, – сказала я чоловікові.
– То тобі дякую, що нагадала мені, яким я був щасливим в дитинстві завдяки бабусі…
Юля телефонує і на чім світ стоїть нас шпетить, мовляв, забрали пенсію і на що їй тепер жити в селі, де й роботи не знайдеш гідної. І я так собі теж думаю – як вона далі буде жити, я думаю, що такі не пропадуть. А ви якої думки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота