Ми з Аллою були найкращими подругами, проте, мама моя була проти такої дружби.
– Доню, ти біля неї ніколи собі хлопця не знайдеш! На її фоні ти виглядаєш блідою, якби ти дружила он з Софією, то ситуація була б зовсім іншою!
Справді, я була білявою ще й з веснянками, а подруга чорнява, кароока і усмішка сяюча. Але я любила Аллу і дружила з нею, бо ж якщо кохання справжнє, то воно мене все одно зустріне.
Алла, як то водиться, перебирала кавалерами і був у неї Денис, він мені дуже подобався, але раз подруга його обрала, то я й не посягала на її. Гуляли вони десь пів року, а потім їй стрівся набагато кращий кандидат і вона мені тоді й сказала ті слова, які тепер пригадує:
– Олю, закрути з Денисом, бо у мене такий кавалер, а він набридає! Ну, будь подругою!
Мене двічі просити не треба було. Денис одразу здогадався, що Алла щось крутить, тому так само вирішив, що раз так, то й він знайде з кимось щастя, а тут я під боком. Алла вискочила заміж і ми з Денисом подали заяву. Я була на сьомому небі від щастя, але мама моя бідкалася:
– Дитино, то не добре, коли любиш лише ти…
– Мамо, він хороший, він мене берегтиме.
І мої слова підтвердилися, і на жаль, мамині. Денис мені за наше життя слова кривого не сказав, але й щирої радості та любові не дарував.
Я вірила, що рано чи пізно його серце відтане, адже у нас двоє дітей і я ніколи не завдаю йому клопоту, а, навпаки, роблю все для того аби йому було в родині тепло і затишно.
Я підтримувала чоловіка в усьому, не критикувала і не вимагала для себе надміру. Ми обоє працювали і доробилися до власного житла, машини, дітей вчимо. Все у нас в родині рівно і чим це не щастя?
І ось вернулася в наше місто Алла після стількох років і знайшла мене та запросила на каву. Я була дуже рада її бачити, обійняла і радо її слухала.
Вона розказувала, що чоловік не виправдав її сподівань, дітей у них не було, а тепер він знайшов собі іншу, яка була від нього при надії. Майно ділили довго і нудно і тепер вона вернулася в місто дитинства і місто сили.
– Хочу все почати з початку, вернути назад те, що мало бути моє, розумієш?, – спитала вона мене.
– Звичайно, що рідний дім вертає сили, – підтакувала я, – тут тобі все знайоме і рідне, ти будеш тут щаслива.
– Ні, ти мене не зрозуміла, Олю, я хочу вернути собі те, що тобі тоді віддала.
– Я нічого в тебе не брала, – я не пригадувала, щоб вона мені щось позичала.
– Дениса я хочу вернути. Я ж знаю, що він за мною всі ці роки сохне і всі мої фото вподобує, вітає мене з днем народження. Так, що, подруго, без образ, але покористувалася і досить.
Я була приголомшена, бо не знала, що Денис всі ці роки це робить. Вона його покинула, а він досі чекає…
– Якщо так, то забирай, – сказала їй одне, хоч думала зовсім інше, – Але ти вже мені точно не подруга.
Та лиш зареготала і під цей звук я йшла додому. Що я могла зробити? Вчепитися в його ногу, молитися?
В той вечір чоловіка дуже довго не було і я знала, де він і з ким. Я думала, куди піду я, чи він вибереться до неї? Як сказати дітям? Мама скаже, що це було прогнозовано…
В таких думках і рипнули двері і на порозі стояв чоловік. я пильно на нього дивилася, але нічого не могла прочитати на його обличчі.
– Розігріти вечерю?
– Ні… Олю, а давай поїдемо десь відпочити? Ми ніколи нікуди не їхали, все щось чекали? Я чекав… Ти мені вибачиш за моє чекання?
Я міцно-міцно його обняла. Так, варто було дочекатися, коли він мене покохає!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
