Прикметна подія сталася десь двадцять п’ять років тому і я ще тоді образилася була на чоловіка, а ще би ні – відмовитися від п’ятсот євро? А він ще на мене фиркнув:
– Ти в чомусь нужду маєш? Нехай мама собі ці гроші залишить, їй пригодиться.
– Їй? Та вона не залишить собі, а сестрі віддасть твоїй!
– То її гроші і хай ними розпоряджається як хоче.
А у мене аж іскри з очей пішли, бо мати його, жінка справедлива і до багатства не звикла, вона вирішила роздати тисячі євро, які їй прийшли, як компенсація, що вона була під час Другої Світової вивезена до Німеччини.
Хоч я тим і не займалася, а Світлана, бо вона матір водила і до перекладача, і листи писала, і свідки засвідчували покази, що були на роботах. Ну і вона ті гроші для матері і вибила. А свекруха тоді на радощах вирішила поділити ту суму серед дітей.
Я, знаєте, ще не забула дев’яності, тому мені кожна копійка була на рахунку. А то десь початок двотисячних був, ми вже трохи жили краще, бо чоловік пішов на будови робити і ми гроші мали, діти якраз один за другим поступали вчитися, то витрат було повно.
А тут свекруха на порозі, дістає рукавицю з дна плаща, навіть не з кишені, далі звідти витягує хустинку і замотані гроші.
– Візьми, Васильку, то тобі, тобі треба на діти та й мені колись пам’ятник покладеш.
– Мамо, мені не треба, у нас все є, а ви собі купіть щось смачне, хоч всі гроші прогуляйте.
– Та як?, – округлила очі свекруха, – Я б не посміла, то треба дітям помогти.
Я мовчала, хоч хотілося ті гроші запхати собі в кишеню, отак свекруха й пішла з ними, а я на чоловіка напосілася, бо я розуміла, що вона віддасть всі Світлані. Але Василь аж на мене фиркнув, що він в матері ніколи копійки не візьме.
І ось минули роки, матері не стало і ось тепер мав бути рік за нею. Ми вже з чоловіком люди поважного віку, то Світлана від нього на десять років молодша і ще має енергію. А тут знаєте, коби згадати де дів окуляри та щелепу.
Та й чого я мала за цю дату аж так пам’ятати, якщо це не моя рідна мама? Її Світлана доглядала, вона вже й лежача роки була і я лиш тішилася, що це не приходиться мені робити.
Я тільки пам’ятала, що була осінь тоді, початок і так, що телефоную Світлані з тим, що рік має бути, то коли нам приїхати, бо ж то треба все нам підготувати, бо коли автобус їде, а це дві пересадки, щоб і назад вернутися вчасно.
І тут вона мені заявляє:
– Вже був рік.
– А чого ти нам не сказала, – тільки й змогла я спитати.
– А чого я вам маю казати? Як я маю нагадувати за рідну матір, то гріш вам ціна.
Отак сказала і ще й слухавку кинула. Тобто, нам гріш ціна? Василеві, який від матері нічого не вимагав, копійки в неї не взяв після того, як пішов працювати, а вона, Світлана, з матері тягла і зарплату, і пенсію, а там пенсія була велика, бо ще були надбавки.
І ще й на поминках взяла з нас пристойну суму на пам’ятник та на всю церемонію. То вона не забула сказати за гроші, а тут, коли вже стало питання робити рік, то вона те все швидко і без нас і ще й на Василя таке сказати. І що мені тепер робити з чоловіком, як сказати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота