Я не знала чи плакати мені чи сміятися, адже до чого ж людина додумалася! Подруга хоче провчити обманщика, а мені чомусь його шкода і ось чому, бо дуже вже людині не щастить. Адже його таємниця так би й не розкрилася, якби ми з Томою не зустрілися через стільки років!

Мені шістдесят п’ять років і я зараз живу сама – діти за кордоном разом з онуками, а я приглядаю за квартирами і так мені день за днем проходить. Знаєте, вже й серіали мені набридло дивитися, хочеться до когось і заговорити, щоб і очі побачити і ласкаве слово. Чоловіка мого вже десять років як нема, тому лиш можу до нього піти та з ним поговорити, але ж не відповість мені нічим і навіть не присниться.

І ось з такими думками йшла я з кладовища, як ту мене окликнули:

– Ніна! Петренко!

Я очі округлила, бо ні голосу не впізнаю, ні людини.

– Ти що забула мене? Я ж Толик! Микитась!

Я усміхнулася і десь через добру хвилину згадала, що то мій однокласник. Ми ж не бачилися роки, ще як тридцять років робили зустріч, то потім вже й перестали, вже не до гулянь.

А він давай щебетати, що у нього та як.

– Ти до кого приходиш?, – питає.

– До чоловіка, – кажу, – вже десять років його нема.

– Співчуваю, а я до дружини. Вже п’ять років сам…

Я на нього ще так глянула, що на самотнього чоловіка він дуже гарно виглядає.

– То за мною донька так дивиться, – каже.

І отак ми сіли в автобус та їдемо і виявилося, що в один район.

– Я тебе проведу, мені не далеко, – каже він мені, – я ж тебе колись мріяв провести. Ти була моїм першим коханням…

Я вся зашарілася, так приємно знати, що про тебе хтось так тепло згадує.

І звичайно, що я дала Толику і номер телефону і ще й домовилися зустрітися в неділю.

Я вперше так хвилювалася, уявляєте, тридцять п’ять років тому, як йшла до чоловіка на побачення, то так переживала, а тут Толик.

Ми погуляли і я запросила його на вечерю. Толик смакував і хвалив, казав, що давно так смачно не їв. Мені було дуже приємно.

І отак ми почали зустрічатися чи не щодня і я завжди мала чим Толика пригостити. Він мені дарував то троянду, то шоколадку до чаю, запрошував на початках в кафе на десерти від шефа, але все частіше ми гуляли в нашому сквері і йшли до мене їсти.

Так продовжувалося десь більше двох місяців і я зрозуміла, що мені такі зустрічі вже стають заважкими, бо ж треба й продукти купити, а я пенсію маю не велику. Прийшлося позичати в сусідки і просити дітей трохи мені передати грошей. Було дуже незручно, адже там за кордоном зараз дуже скрутно, а я отак вигощую однокласника. Але як інакше, коли людина мене кохала?

І ось стояла я отак в м’ясному ряду і думала, що ж купити аби й смачне щось вийшло.

– Ніна! Петренко!

Я оглянулася і очам не повірила – найкраща шкільна подруга Тамара! Ми обійнялися, розцілувалися і вже разом ходили по базару, а потім зайшли в кафе на чай. Ми балакали про все на світі і далі зайшла мова про однокласників. І ось тут все й розкрилося.

– Знаєш, я останнім часом часто бачуся з Толиком.

– Яким Толиком?, – зблідла Тома.

– З Микитасем. Знаєш, він…

– Сказав, що ти його шкільне кохання, – перебила мене подруга.

Ми дивилися одна на одну і кліпали очима.

– То ти…

– Так, і я його шкільне кохання, ми зустрічаємося по понеділках, середах, п’ятницях…

– А я по неділях, вівторках і четвергах…

– Нічого собі, а неділю він на кого витрачає?, – здивувалася Тома.

– Може, на чергову любов?

– Що ж, подруго, це так просто залишити не можна. Я думаю трохи з нього грошенят таки вибити, хоч на моральну компенсацію.

– Тоді я в ділі, а то вже й назичила грошей!

І отак ми в Толика почали гроші просити, то на одне, то на друге, а потім ввечері зідзвонювалися і описували його реакцію. І все ж, Толика мені шкода – такий продуманий план і отак на нас попалився.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page