Я вже двадцять років працюю в Італії, додому приїжджаю рідко, невістку свою не те, що люблю, але мені головне, що онуки мої здорові і доглянуті. Хоча на початках невістка мені з голови не виходила, адже дітей у них не було.
– Уявляєш, Маріє, – казала я подрузі, – все для них я зробила: і квартиру купила, і машину, гроші передаю, а вони замість того аби мені онуків подарувати, просто мої гроші отак тринькають.
– Тоді більше не пересилай і швидко на твої умови пристануть, – порадила та.
Я так і зробила, але тут вже молоді хвостами крутнули, мовляв, ніхто не буде їм умови ставити. Син вирішив більше заробляти і поїхав в Одесу на заробітки. І, коли вернувся, то Неля йому сказала, що вона при надії. звичайно, що я дуже зраділа і почала дітям висилати гроші, бо молодій мамі треба було гарно харчуватися.
На світ з’явився синочок Віталик, я приїхала на хрестини і побула кілька місяців вдома, вже й шкода мені було їхати, бо так я до дитини прив’язалася.
Коли Віталику було п’ять років, то на світ з’явилася і сестричка Віточка. Так невістка назвала і казала, що буде кликати «Вітусю», то хтось з дітей та подасть ложку води.
Я знову приїхала на хрестини і тоді вже помітила, що син якийсь сумний, але не надала тому значення, а потрактувала на свій лад.
– Матвію, якщо ти хвилюєшся за гроші, то не треба, я вам буду допомагати.
– Ні, мамо, це не через гроші.
І отак я й поїхала, де ж я знала, що у них там, якщо мені невістка не телефонувала і нічого не говорила. Вже аж тепер мене сваха набрала та написала, як мій син себе вів ці два роки і, що Неля вже не мала вибору і переїхала до них жити.
Я тоді додому їду, щоб все вияснити. Переступила поріг квартири і не впізнала – так занехаяти квартиру? Це треба було постаратися.
– Сину, що сталося?
– А що, мамо, сталося? Ми до неї з усією душею, а вона мені чужу дитину підсунула! Мені все сусідка розказала, як до неї бігав з п’ятого поверху один, от і дитина чорнява в нього, а не у мене. Хто, мамо, у нас такий смаглявий? Хто? Віталик просто його копія, я до нього таки пригледівся. А вже от Віта – моя, я тут нічого не скажу. Віту я готовий собі забрати, але з Нелею жити не буду.
Я лиш руками сплеснула. Як можна в таке вірити? Кинулася до нас в село по альбом, де мій тато дуже смаглявий, у нього навіть було вуличне прізвище таке. Але я синові альбом, я йому пояснюю, а він ніяк.
– Тоді роби тест, – кажу я йому.
Пішла я сама до свекрів, перепрошую і кажу, що так і так, повірив наговору, але для мене, то мої онуки.
– Беріть для тесту що треба, але для мене більше нема чоловіка. Раз він повірив комусь чужому, а не мені, то так і буде надалі, а я ще раз те все проходити не планую.
– Але я хочу бачити онуків, – я не знала, що й думати.
– Я вам дозволяю це і рада вас бачити будь-коли, – відказала вона.
Віталик виявився нашим онуком, син пішов перепрошувати Нелю, але вона не пробачила. Живе у батьків і не хоче вертатися. Каже, що родина має базуватися на довірі, а її вже не відновити. Я не знаю, що й думати, бо син мав найперше піти зі своїми сумнівами до мене, а він все отак повернув. Як все виправити – хто б що порадив?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота