Отож, коли почалася оця вся катавасія і купу людей шукали прихистку, то я не здивувалася, що у мене на порозі стала жінка з родиною. Я подумала, що то сільський голова відправив до мене, бо я маю батьківську хату, щоб там люди жили. І я так одразу й кажу:
– Ви не хвилюйтеся, там є ліжка і шафи, в хаті цілком можна жити, а якусь їжу, то ми щось дамо, щось машини возять по селу та можна купити. Звичайно, то вам не місто, але що вже зробиш.
А та жінка на мене дивиться і каже:
– Марино, я твоя сестра старша і я спеціально до тебе приїхала.
Мені щелепа впала на землю. Яка сестра, коли я в батьків одна? Я не знала, що й казати, тому просто взяла ключі та й повела до хати. Ще подумала, що людина ж з дороги, мало що пережила, то й таке каже. Але ні, приходить та жінка до мене перед вечором та й просить її вислухати.
– Марино, бабуся все життя переживала, що тебе віддала, бо ти була маленька і вона не могла тебе в люди вивести. Так мені й казала: «Якби Маринка хоч на п’ять років старша була, а то як мені річну дитину?»…
Історія сім’ї була така, що мати наша, була жінка непутяща, хто її причастив до цього діла не знали, може сама, може чоловік перший, але вона не планувала спинятися. Ще старшу Тамару вона ростила, то наче та ще пам’ятала матір звичайною жінкою, яка плела їй кіски та варила смачний борщ, а вже потім і сліду від того не стало.
– Бабуся мене годувала, я часто в неї жила, поки матері вдома не було. Совістила вона її, як могла, але толку? А потім на світ ти з’явилася і мати пропала на якийсь час. От бабуся й вирішила, що ти пропадеш з такою матір’ю і сама зателефонувала аби тебе забрали.
Бабуся кілька разів мене провідувала, а потім домовилася, що їй дадуть адресу, коли мене усиновлять.
– Вона ще так здивувалася, коли їй сказали, що люди були з Заходу, мовляв, як далеко тебе всиновили, що вона тебе вже ніколи й не побачить. Дала мені дані батьків твоїх, сказала, що поставить до всіх документів, а колись, як ти виростеш, то ми тобі напишемо.
– А чого ж не написали?, – спитала я аби щось спитати.
– А що писати? Я думала й таке, що як ти не знаєш, що не рідна? Та й життя знаєш таке, що якось було й не до тебе.
Я головою похитала, бо ж я не можу перевірити чи то правда, бо батьків моїх уже нема. Йти до родичів і щось випитувати? Але якби хтось знав, то б мені давно штрикнули…
Тамара щодня приходить, хоче допомогти по господарству, випитує за моє життя, розповідає про своє. Але я не хочу з нею родичатися, не знаю чого, бо наче вона до мене й зі щирою душею, але я не маю бажання впускати в своє життя її і її велику родину. кажуть, що в такий час цінні родинні зв’язки, близькі, а я розумію, що була щасливіша до того, як про все це дізналася. Я донька своїх добрих батьків і так хочу аби й було надалі. Не хочу чути ні про бабусю і її вибір совісті, ні про Тамарине життя. Хіба я не маю на це право – жити своє життя і не лізти в минуле?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.