fbpx

Я не знаю чи й подобався мені Федір, коли я п’ятдесят років тому за нього заміж виходила. Треба було вийти заміж і так нас батьки й посватали

– Хлопець наш робітний, добрий, а ваша дівка вже заходилася, то давайте якось разом їх до купи зводити, – десь приблизно така була розмова.

Я не красуня якась там була, не звикла й до уваги з боку хлопців, зате мали батьки мої й гроші, бо тато на заводі робив, хата була добра і господарка велика. Йшов Федір на газдів, як то казали.

За Федя я знала, що він ходив з іншою дівчиною, яка його мала чекати, але вискочила заміж. От він і почав розради у чарці шукати. Мати й батько сполошилися, бо то не штука почати і вирішили, що ніщо так не відволікає, як жінка і сімейне життя. От вони й на мене увагу звернули, бо я точно дівчина була тиха і порядна.

Не скажу, що я за ним упадала, але ніколи він не був у моїх мріях – це вже точно. Стали жити і у нас з’явилося двоє дітей, я була рада, що маю на кого свою любов вилити, та й бачила сама, що Федір так само дітей любить, що сина, що доньку. На цьому ми свою родину й будували.

Про якусь любов чи компліменти – ніхто й слова не казав, та то би було дивніше, якби мені чоловік сказав, щось приємне чи обійняв би мене, чи в щоку цмокнув. Навпаки, як ми йшли на весілля чи гостину, то він казав аби я не сідала біля нього, а йшла до жінок сідати, а він буде біля чоловіків. На весіллі могли сісти один навпроти одного і то вже було за щастя, але ніколи на людях поруч, навіть ніколи й за руки не трималися.

Почалися дев’яності, скрута і поїхав чоловік на будови, хоч трохи стало легше, бо діти мають поступати, а грошей нема, тільки ми трохи вийшли з того всього, як новина інша – вернулася давня Федькова любов в наше село.

Федір ходив сам не свій, хоч, здавалося, чого переживати вже, п’ятдесятка нам на носі, вже треба про щось інше думати, а не про те, чи ще гарна Галька. Мені то що – піде, то не пропаду, головне, що діти поступили та вчаться і якось буду жити. а не піде, то ще краще, бо ж разом.

І якось прийшов він додому пізно і таке сталося, що й за молодості не було. А далі ще більше – я розумію, що при надії!

– Ти що? Яка дитина, нам вже скоро п’ятдесят!, – міряв кроками кімнату чоловік.

Я промовчала, але не могла заснути, а далі як зареву.

– Ти чого?- питає він мене, – Тобі не можна нервувати!

– А як не нервувати. Коли ти дитини не хочеш?

– Та хто таке каже? Я просто з несподіванки… Все буде у нас добре, ще будемо тішитися, що на дитинку наважилися.

І знаєте – наші стосунки змінилися на краще, став він до мене й добріший і ніжніший. А як вже дитинка з’явилася на світ – то було купа радості. Аллочка виявилася спокійною дитиною, не маю що казати. Та й донька могла її бавити, коли була вдома. Бо що діти – вискочили хто куди, рідко вдома й бувають, а Аллочка, як те сонечко – біля нас росте й щебече, от зараз, що ми вже старенькі, а вона молода та коло нас, для неї – ми найрідніші.

– А коли я коло вас набудуся, – каже нам, – нащо мені кудись з дому далеко їхати. Я біля вас хочу бути.

Так, що ми пережили людські слова, а тепер маємо віддяку від Бога, бо Алла прийде з навчання і все нам поможе біля хати. Заговорить, щось розкаже і вже ми раді, вже ми не самотні. Думаю, що то нас так Бог поблагословив, що ми були вірні один одному, попри всілякі випробування.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page