Я не знаю, що то за дивина зі мною коїться в селі, бо я впевнено скажу – там жити просто неможливо: мати напосідає з одруженням, батько вже зі своєю рибою всіх допік, умов ніяких і можна довго що перелічувати. Але я просто мушу туди їхати і ось через що.

Мама моя останнім часом геть господарку занехаяла і вважає, що все у них просто чудово з побутом, але я маю здогадку, що у неї вже сильно просів зір, а носити окуляри першою серед її подружок вона не хоче, бо свято вірить, що наймолодше за них виглядає.

Але я вам так скажу – в коридорчику, де я маю переступити через поріг і зайти в хату, там ще мої дитячі капці наскладані! Мама нічого не дозволяє викидати, бо їй всього треба:

– Діти твої ще ходитимуть, а ти «викидати»?

Те саме стосується й одягу, який великими купами складений на ліжках, кріслах, печі. Коли я починаю там робити порядок, то вона з подивом бачить чи хустку чи спідницю, яку вже пів року шукала.

– О, то я це шукала, постав мені отут, – і складає вже на другу купу, про яку з часом забуде.

Проте найбільший мій мозоль – продукти, які не можна викидати.

– То повидло добре, тут трішечки запліснявіло, то я переварю і ще будеш їсти з млинцями!

– То смалень качиний, ти знаєш, який він корисний?

– То сметана, ні, вона не пішла пліснявою, то ще на борщ піде.

– Що? Томатну пасту я отак трішечки зберу і заллю олією, вона ще добра!

Якось я не витримала і викинула все прокисле повидло, то у тата був траур:

– Я б з нього знаєш, що зробив! Ото б бродило!

Кухня з крихтами, таке враження, що зі столу не протирали відколи я поїхала, ніщо не на своєму місці, все на купі. Мама не признає сушарки для посуду і далі складає мокрі тарілки в шафу, де вони чорніють.

Далі тато приходить зі своєю рибою, навколо збираються коти, далі між ними починається за кожну голову змагання, тато свариться, коти верещать. А я маю стояти з відром і кухликом аби змивати луску.

Мама теж мене запрягає до роботи, бо й полити полуницю треба і ще б моркву здалося, там прополоти, там підгребти, там нарвати, далі банки перемити, бо скоро поспіє вишня і тоді треба закрити компот.

І отак від самого приїзду я не сідаю, кручуся і верчуся, мию і протираю, перекладаю, вислуховую, чого я така у них принципова і коли вже онуки.

Ледве волочу ноги до дивану. Такий, знаєте, з ґудзиками увігнаними, для краси, щоб була нерівна поверхня і хребет набував форми серпантину.

Я стелю на це чудо ковдру і далі наче хто світло вимикає.

Перед від’їздом ми обов’язково маємо знайти причину для непорозуміння, мама критикує мій одяг, а я її диван, вона мій стиль життя, а я її зір, вона мій характер, а я її.

Коли вже час їхати, то батько тягне за мною на автобус цілу сумку зі смаколиками – мама навіть компот свіжий умудряється засунути, бо «чого з порожніми руками їхати, а в місті все таке дороге, а в тебе скільки тієї зарплати, лише очі вивалила, не дивно, що ти ніяк собі чоловіка не знайдеш».

Далі старенький автобус трясе мене до міста, пилюку в салоні можна навіть помацати, ще одна пересадка на тролейбус і я відкриваю двері своєї прекрасної і чистої квартири.

Тут і ортопедичний матрац і ідеальний порядок на кухні, взуття складене на полички в коридорі, як і одяг на своєму місці в шафі. Тиша і спокій огортає моє єство і тут стається ось та заковика, про яку я починала писати – вмикається світло. Ні, не в кімнаті, а в моїй голові, ні краплі сну, цілу ніч я з відкритими очима чекаю ранку на моєму ортопедичному матраці зі щільно засуненими шторами. І так цілий тиждень і лише на вихідних я можу нарешті виспатися… Що це взагалі таке і як це можливе?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page