“Я не зобов’язана ні пробачати, ні любити їх тільки тому, що вони твої батьки” – кажу чоловіку у котре. Та неприємна розмова у нас уже який день. Бачте, чоловік думає, що ми повинні запросити його батьків на торжество, бо вони ніби як нам допомогли і без їхньої допомоги ми б не мали того, що є у нас нині. Та от їхня “допомога” – крапля у морі і зовсім не виправдовує того, що вони улаштували тоді

“Я не зобов’язана ні пробачати, ні любити їх тільки тому, що вони твої батьки” – кажу чоловіку у котре. Та неприємна розмова у нас уже який день. Бачте, чоловік думає, що ми повинні запросити його батьків на торжество, бо вони ніби як нам допомогли і без їхньої допомоги ми б не мали того, що є у нас нині. Та от їхня “допомога” – крапля у морі і зовсім не виправдовує того, що вони улаштували тоді.

Ми із чоловіком сімнадцять років разом. Одружились ми зовсім юними по великій любові. Добре, що вистачило розуму довчитись, та й батьки нас підтримували, казали що поспішати із онуками не варто – головне життя своє налагодити.

І я і Вадим маємо одну спеціальність, та ще й робота пов’язана із вічними відрядженнями. От так перші десять років і катались світом і країною заробляючи гроші на власне житло, якось не до нащадків було.

Уже коли мені виповнилось тридцять, свекруха почала натякати, що я можу втратити дорогоцінний час і, що через мою кар’єру можу залишити її сина без нащадків, а її без онуків.

Тоді ми послались на те, що от от як повинні придбати квартиру, не вистачає всього нічого. Як оселимось, так і будемо вже думати над тим про що вона говорить.

Тоді свекри нам додали до суми дві тисячі доларів, а мої батьки  – десять:

— Так, щоб на ремонт вам хоч крапля лишилась, – сказала мама.

Ми були дуже вдячні і майже одразу таки придбали власну, омріяну квартиру. Заїхали у порожні стіни без ремонту з мінімальними зручностями, аби не витрачатись на оренду і все вкладати у власний куточок.

Сім років тому тому те було і ті дві тисячі доларів мені свекруха вигадувала ледь не щодня. Виходило так, я що ми лиш їх допомозі завдячуючи мали те, на що самі вважай заробили. Не цікавило її те, що ми повернули їм ті гроші згодом, сам факт придбання житла після її допомоги уже робив її ледь не власницею.

У нас були напружені стосунки зі свекрухою, та ще й не додавало тепла те, що ми із чоловіком все ніяк лелеку не могли діждати:

— А я казала, – аж підстрибувала свекруха, – Минув твій час, тепер син іншу знайде, а ти все “квартира, квартира”.

Навіть те, що я вже була при надії не покращило наші стосунки. На деякий час я узагалі обмежила спілкування з нею, бо повинна була бути спокійною заради малюків.

Коли ж на світ наші хлопчаки з’явились, свекруха поглянула на діток, потім на мене і сказала:

— Ну ясно, онуків я так і не діждала.

Навіть чоловік тоді матері зауваження зробив, бо вона вже всі межі перейшла, та от свекруха не тільки не покаялась, а ще й почала говорити, що права і що син не бачить очевидного.

Ну а тепер скажіть, з якого то я дива повинна запрошувати дідуся і бабусю на перший день народження наших синів? Бачте, для чоловіка усе просто: його мама помилилась, трішки зайвого сказала, але тепер, коли бачить фото наших хлопчиків кається і хоче бути присутньою у їхньому життя. А таке свято, то ж прекрасна нагода для примирення.

Та от я не збираюсь пробачати свекрів і впускати їх у життя нашої родини. Я вже стільки від цих людей натерпілась, що вже з мене досить.

— То ж мої тато і мама, – каже чоловік ображено.

Так, вони його батьки, але хіба то виправдання для таких слів і вчинків? От скажіть, ви б погодились після усього впустити свекрів у своє життя?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page