Дев’ятнадцять років разом з чоловіком, діти, гарна робота, маю хобі і з подругами зустрічаюся, зафарбовую сивину вчасно і ще нічого на свій вік.
А тут наче все вмить з ніг н голову – чоловік в п’ятдесят років знайшов кохання всього життя.
– Максиме, я все розумію, буває. Але ти добре подумай, що ти втрачаєш, а що набуваєш. Я не хочу перекреслювати роки, що між нами, але тобі треба визначитися.
Але чоловік далі таке утнув, що мені не лишилося іншого вибору.
– Вірочко, – каже він мені, – я не знаю, що робити. Давай я пів року з нею поживу, а тоді вже визначуся, що і як. Добре?
І ось тут все почалося.
Діти стали на сторону батька, мовляв, почекай трохи, що там тобі ті пів року.
– Мамо, відпочинеш від готування і прасування. Дай татові шанс знайти своє щастя. А якщо це дійсно його, тоді й ти собі зможеш когось знайти, – казали діти.
– Не втримала чоловіка, а я тобі говорила, що треба перед чоловіками ролі грати: там усміхнулася, тут прикинулася, що забула, там приголубила. Таке сімейне життя, а ти думала, як то воно жити разом, я так п’ятдесят років живу, – повчала мама.
Найбільше раділи подруги.
– Ну ти й даєш, стільки років робила вигляд, що у тебе все чудово, що чоловік любить, що квіти дарує і на руках носить. А ми тобі вірили і зі своїми чоловіками не раз перечилися. Ставили твого Максима в приклад. І як ми тепер виглядаємо, коли все відкрилося? Ти нас подруго підставила!
Отак я раптово з усіх боків стала раптом всім винною. Та я собі скромно жила і не лише щастя не показувала, але й прикрощі не виносила з хати.
Дати шанс чоловікові з кимось пожити і відчути щастя – та, будь ласка, що я не людина? Не стала чекати ні день, ні пів року, а подала папери, щоб в чоловіка не було приводу вернутися. Хай в нових стосунках старається, щоб не думав, наче все буде йому з молодою дружиною легко.
Це й стало моїм поясненням всім, особливо дітям які думали, що татко може собі отак туди-сюди бігати, від одних негараздів до інших. Ні, людина має стати і все вирішувати до кінця, я вважаю, що так чесно по відношенню до всіх.
Подругам сказала, що я їм не хвалилася нічим – ні добрим, ні поганим, а як вони собі щось придумали, то хіба я в тому винна? Якщо не хочуть мене мати за подругу – то так тому й бути.
До мами їжджу, бо треба, вона вже старенька і її треба доглядати та мовчки вислуховувати її повчання. Тут вже нічого не виправиш, тому тільки киваю головою і роблю своє – живу, так як вмію і так, як відчуваю.
Чоловік пробував вертатися, мовляв, він помилився, та й вареники мої з картоплею йому сняться і манять назад.
– Ні, Максиме, ніякого «назад» вже нема. я зараз щаслива без тебе. Розумієш, як то зранку не підскакувати з теплого ліжка, бо треба тобі варити сніданок? Йти поволі додому, любуючись вітром і сонцем, а не думати чи все купила і що приготувати поїсти, в якому ти прийдеш настрої і чи знову не будеш на мені відточувати своє невдоволення з роботи. Йди з Богом і живи в щасті. Всього тобі якнайкращого!
Ви думаєте, що я горда чи шкодуватиму? Розумієте, зараз у мене в житті з’явився шанс прожити інше життя, не знаю чи краще, але я точно до старого вертатися не хочу. Чому я не можу це зробити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота