Я ніяк своєї сестри рідної зрозуміти не могла, бо Галя обрала не материнство, а спокійне життя “для себе”. “Як? – кажу їй зверхньо, – як ти старість свою уявляєш. Як нам не важко, а ми з Павлом певні, що діти нас доглянуть і буде до кого голову прихилити на схилі літ”. От тільки, як прийшла старість, так і зрозуміла я, що таки сестра була права.
От ніби ми із сестрою росли в одній хаті при одних батьках, а виросли різними людьми з кардинально різними цінностями. Я життя свого не уявляла без сім’ї і дітей, тому заміж вийшла ще до 18 і вже в 20 бавила двох доньок.
А от Галя – сестра моя. Нікуди не поспішала. Мала кавалерів але все не серйозно і не на довго. Займалась плаванням, їздила на змагання, отримала майстра спорту.
Спочатку вона ввесь Союз об’їздила. То їй в гори треба, то на байдарках спускатись, то в печерах дивитись на сталактити. А вже коли кордони відкрили, то ми її роками не бачили, бо Галина пів року працює там, а пів року десь відпочиває.
Ото і мала моя сестра до 50, що купу фото і рівну засмагу. Ні чоловіка, ні дітей, ні дому власного. Коли ми із мамою намагались їй пояснити, що вона не правильно живе, та лиш голосно сміялась і казала, що то нам було прищеплено не вірні цінності.
— Ти далі свого городу і світу не бачила. – каже вона мені. – Та й не хочеш бачити і не побачиш, бо вже тобі треба на студентів працювати, а потім на внуків. Я ж живу на повну і ні про що шкодувати мені, жодного згаяного року життя не маю.
Я лиш головою хитала, бо не розуміла її, а от вона на мене із жалем дивилась, бо їй моє життя здавалось марно прожитим і втраченим.
А доньки мої росли і ми з Павлом справді світу білого не бачили, все для них і для них. Надумали вони в медичний йти навчатись. так ми і голови від городів і роботи не підіймали, бо ж репетиторів треба і за навчання заплатити добряче.
Але, то в минулому все, пройшло. Нині мої дівчата вже дорослі, онукам по 20 років, теж студенти-медики. Ми з чоловіком якось так, як бігли все життя, то так собі і бігали. Все свинок ростили, курей, гусей, корівку тримали. Нічого собі, все для дітей. Напакуємо торби і відсилаємо у місто.
А це – занедужав мій Павло. Дівчата його у стаціонар, дякую їм гарно там до нас там ставились. Та от чуда не сталось – зліг мій чоловік. Привезли нас із ним додому.
— Мамо. – кажуть мені дівчата, – ми наймемо тобі дві помічниці. Будуть приходити по черзі тобі на допомогу з татом.
Я так і сіла. Кажу:
— Які помічниці, як у мене дві доньки? Не пущу у дім нікого стороннього. Не для того тато своє життя трудився, аби на старості його на чужі руки. Тиждень одна біля мене, тиждень інша. А ні, так онуки вже наші дорослі, можуть вони приїздити. Що, родина в нас мала?
Але в доньок купа виправдань:
— У нас робота, своє життя, та й дорога не близький світ. Мамо, не вередуй. То є нормальна практика. Онуки? Так вони студенти, як їм учитись і в тебе бути. Мамо?
От ту я й згадала Галю, яка зараз на березі океану старість зустрічає у компанії чоловіка португальця. Тут мені її сміх і став зрозумілий і гірко так на душі нині, що вам не передати.
Для чого ж ми життя прожили? Що і коли не так зробили, що така велика родина не зможе тата доглянути?
Головна картинка ілюстративна.
