Я тоді думала, що маю на те право.
Життя моє не склалося і в свої сорок п’ять я була з двома ще неповнолітніми дітьми в переповненій родичами батьківській хаті, де була єдиною годувальницею. Про чоловіка й казати не хочу… Полюбив біленьку більше за все на світі і лиш вік мені за ним пішов.
Я змалку ходила до церкви ще з бабусею. Вона мені заплітала туго коси і на самі кінчики червоні стрічки, щоб ніхто не врік. Я чемно стояла на хорах або й процесію брала, дуже гордилася, коли мені давали вишитий рушник і вишиту патерицю… Всі дивилися і питали чия то така гарна дівчина.
Але Бог не давав мені долі… І вивчилася, і роботу мала, але доброго хлопця не було. Я тоді ще ревніше почала до храму ходити та Богу молитися, бо ж і на вроду наче нічого, і професія хороша, і навколо чоловічий колектив, але ніхто мене не сватає.
В тридцять років таки почав до мене залицятися Олексій. Мені подобалося, що він веселий, щирий, добрий. Де ж я могла знати, як він те все в собі піднімає, за допомогою чого, вірніше. Дійшло до спільного життя, у нас з’явилося двійко дітей, я була неймовірно щаслива.
Бачила, що Олексій приходить веселенький і не дуже й переживала, бо ж у мене діти, а він – дорослий чоловік.
Проте, далі пішло гірше – з роботи його звільнили і моє щасливе материнство скінчилося. Чоловік почав до всього ще й себе жаліти і просто цілими днями як не спати, то лежати.
Я не могла зі спокійною совістю залишити його з дітьми і просила маму глядіти малих, поки я прийду з роботи.
І знову просила Бога напоумити чоловіка, щонеділі в церкву і дітей беру. Сповідаюся і причащаюся… А толку ніякого.
В сорок років я втомилася настільки, що випровадила чоловіка з хати, в якій поменшало усього включно зі спокоєм.
Хоч це й була орендована квартира, але я сумувала за тим, як там все було до життя з Олексієм.
Вдома у мами спочатку було добре, наче й дідусь з бабусею тішаться онукам, але ж тут на тобі – брат з родиною переїхав зі Сходу… Місця нема, дітей четверо, таке враження, що їжа просто зникає безслідно. Брат і невістка наче близнюки мого Олексія.
От я й просто вже не витримала і почала питати Бога за що мені це все? Чому навколо пари, жінка має підтримку, обійми і співчуття, а я наче віл все тягну на собі.
За багато-багато років покори перед Ним я обурилася від глибини свого серця.
«Якщо Ти все це мені дав з якоюсь метою, то все, я складаю руки і чекаю. Досить вже мені в цьому всьому борсатися…».
Виходжу я зі Служби Божої з такими думками, як наступаю на ногу комусь, бо стала хреститися і не побачила, хто позаду мене.
Перепросила, а чоловік мені й каже, що прийме вибачення на каві.
Я придивилася, наче нічого і погодилася.
Але знаєте, що собі надумала? Отак все виллю перед ним, щоб одразу відвадити, як має до мене якісь наміри.
А він те все слухає та киває, а потім каже:
– Ви такі щасливі, що маєте родину. Навіть таку. А в мене вже нема.
Отаке буває. Для когось родина як важка гиря, а хтось вже її втратив навіки.
Знаєте, я ще дуже пручалася цим стосункам, бо чоловік молодший за мене на п’ять років. Думала, що ж скажуть люди, це ж так якось.
А потім подумала – то ж мене Бог привів до нього, то чого я маю оглядатися на людей?
Ми переїхали в нову квартиру, орендовану, Віктор прийняв моїх дітей, ладнає з ними. І я за все дякую Богу
Фото Ярослава Романюка.
