1 вересня наближалося з тією ж невблаганною швидкістю, що й завжди, і для кожної матері це був час хвилювань та підготовки. Я щойно купила нашій доньці Софійці шкільну форму, новий рюкзак, зошити й олівці. Моїх грошей лишилося впритик до зарплати, але я спокійна, бо я можу покластися на чоловіка. Ми вклалися, все готово. Софійка — чудова дівчинка, яка цього року йде до третього класу, але в нову школу. Я хвилювалася, як завжди, але це було приємне хвилювання, щось на кшталт передчуття нового етапу в житті нашої родини.
І от, одного вечора, коли ми з Ігорем, моїм чоловіком, сиділи на кухні, він раптом сказав:
— Марино, я втомився. Хочу пожити окремо. Мені треба відпочити.
Я застигла. Це був не той випадок, коли можна було швидко зібрати думки. Що це означає — “втомився”? Втомився від чого? Від нас із Софійкою? Від нашого життя? Я намагалася знайти відповіді в його очах, але Ігор виглядав спокійно й навіть байдуже. Мене охопив дивний страх, але я мовчала, бо не хотіла показати, що мені неприємно це чути.
— Що ти маєш на увазі? — тихо запитала я.
— Я орендував квартиру на місяць. Поживу окремо, подумаю над всім. Мені треба трохи побути наодинці.
Сказав і пішов. Ні пояснень, ні розмови про те, як ми це будемо переживати разом, як родина. Ігор просто зібрав речі й залишив мене на кухні з чашкою чаю, яку я так і не допила того вечора.
Всі наступні дні були наче в тумані. Я не могла спати, їсти, нормально функціонувати. Звичайно, Софійка нічого не знала. Вона мала свої власні турботи — новий навчальний рік, друзі, домашні завдання. І в цьому вирі шкільної метушні я просто мусила триматися. Але що мене вражало найбільше — Ігор не дзвонив. Ні разу. Він просто зник з нашого життя. Не запитав, чи вистачає нам грошей, чи потрібна допомога. Не поцікавився, як Софійка справляється з новими завданнями і чи здорові ми. Наче його більше не існувало.
Коли я витратила всі свої заощадження на підготовку до школи, я почала тривожитися. Грошей на їжу майже не було, але я не могла дозволити собі зламатися. Це була моя реальність — я повинна була справлятися самотужки, бо на Ігоря розраховувати більше не було сенсу.
Минав тиждень за тижнем, і я почала змінюватися. Я більше не чекала його дзвінка. Я зрозуміла, що якщо він зміг залишити нас ось так, то йому справді було все одно, що відбувається з його родиною. І це вже не просто “відпочинок” — це вибір. Вибір на користь себе, а не на користь родини.
Минув місяць, і він повернувся. Одного ранку, коли я готувала сніданок для Софійки, він просто постукав у двері. На мить я застигла, але швидко взяла себе в руки й відчинила.
— Привіт, — сказав Ігор, стоячи на порозі з виглядом людини, яка нічого не розуміє. — Я подумав, що час повертатися. Можна увійти?
Його голос був таким буденним, ніби він пішов всього на кілька годин, а не на цілий місяць. Мої руки тремтіли, але я відчула холод усередині. Той самий холод, що захищав мене від бажання “розклеїтися” всі ці тижні.
— Ні, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій. — Ти не можеш просто так повернутися. Я вже подала на розлучення.
Ігор здивовано подивився на мене, ніби це я була в чомусь винна.
— Що ти робиш, Марино? Я ж не зрадив тобі, я просто втомився. Ну, хіба це така вселенська проблема — захотіти трохи пожити окремо?
— Ти пішов у найскладніший час, — сказала я, майже не відчуваючи власних слів. — Ти залишив нас без грошей. Ти навіть не запитав, чи маємо ми на що жити. Це вже зрада, Ігоре. Зрада сім’ї.
Його обличчя змінилося — спочатку він був ошелешений, потім злий.
— Твоя і моя мами кажуть, що я помиляюся, — продовжила я. — Що ти просто втомився, і це не зрада, бо ніякої іншої жінки немає. Але, знаєш, це не важливо. Ти показав, що коли настане складний момент, ти легко поставиш свої інтереси вище наших. І мені не потрібен чоловік, який залишить мене, коли йому захочеться відпочити.
Ігор мовчав. Він не очікував такого. Йому здавалося, що можна просто повернутися, і все стане на свої місця. Та я вже не була тією жінкою, якою він залишив мене місяць тому.
Він зробив ще одну спробу заговорити, але я не слухала. Я більше не могла дозволити собі довіряти людині, яка так легко зникла. Можливо, він не зрадив мене фізично, але його відсутність в найважливіший момент була для мене навіть гіршою за будь-яку зраду.
Мама та свекруха намагалися мене переконати. Вони говорили, що чоловіки теж мають право на втому, що він повернувся, і це означає, що він усвідомив свою помилку. Але я знала, що цього разу прощати не можна. Я не можу жити з людиною, яка у важкі часи відступає, залишаючи мене з усіма проблемами.
Ігор пішов, але цього разу назавжди. Я не знала, що чекає на мене далі, але я була впевнена в одному — моя донька ніколи не побачить, що її мама здалася чи прийняла відношення, де сім’я не була на першому місці.
Сім’я — це коли ти поруч, навіть коли тобі важко. І якщо Ігор цього не розуміє, то краще йти кожному своєю дорогою. Хіба не так?
