fbpx
Історії з життя
— Я ось що подумав, — заговорив нарешті, — ви живете одна, і я тепер один. У мене дім у центрі села, близько й до магазину, й до базарчика, худоби повен двір, а хазяйки немає. Може, ми зійшлися б і хазяйнували разом? Жінка краще всьому дає лад

Сильний вітер розгулявся не на жарт. Згинав додолу, ламаючи, стебла сухої кукурудзи, куйовдив гілля старих акацій і кленів. Віра вийшла на ґанок і глянула на захід: густі хмари клубочилися над обрієм, затягуючи небо і сонце. Раптом загавкав собака. «Кого це таким вітрюганом принесло?» — здивувалася.

БІЛЯ хвіртки стояв невисокий чоловік у білій сорочці і темному піджаку.

— Доброго дня, — привітався і за хвильку додав: — Чи можна зайти?

За матеріалами – Вербиченька.

Віра ствердно кивнула, здивовано позираючи на гостя.

— Не впізнаєте мене? Я Микола Гордієнко із сусідньої Грушівки.

Це Вірі нічого не нагадувало.

— У мене до вас дуже серйозна справа, — продовжував гість. — Можна присісти?

Віра запросила його на веранду. Він довго вмощувався на стільці, зітхав, схоже, збирався з думками.

— Думав, ви мене згадаєте, — промовив нарешті. — Ви колись у нашій бригаді кухарем працювали, а я трактористом. Знані були ваші борщі та сирники. Досі пам’ятаю їхній смак. Моя Нінка так не вміла…

Чоловік замовк, важко зітхнув, а потім додав:

— Уже рік, як її немає.

Знову запала тиша. Віра ніяк не могла зрозуміти, чого йому треба. Щось невловимо знайоме було в ньому, але що саме, згадати не могла.

— Я ось що подумав, — заговорив нарешті, — ви живете одна, і я тепер один. У мене дім у центрі села, близько й до магазину, й до базарчика, худоби повен двір, а хазяйки немає. Може, ми зійшлися б і хазяйнували разом? Жінка краще всьому дає лад.

І тут Віра згадала. Років п’ять тому на Спаса вона з подругою приїхала в Грушівку на свято села. На вулицях було людно, святково вдягнені селяни раділи сонячній днині, спілкуванню… У Грушівці люди працьовиті, заможні. Добротні будинки свідчення цьому. Минаючи один із них, подруга зупинилася і стиха промовила: «Глянь, це ж Нінка!». Крізь металеву сітку заднього двору Віра побачила сивокосу жінку у вицвілому халаті, підперезаному сірим грубим фартухом. Важко ступаючи у старих розбитих калошах, вона повільно несла повне відро свинячого корму. Втомлена уже зранку, жінка у цей святковий яскравий день мала вигляд недоречної невиразної сірої плями.

— А яка красуня була! Розкішну косу мала. Здалеку за направленням до нас приїхала. Невдовзі вийшла заміж за Гордієнка. Що ж це з нею? — промовила Вірина подруга із сумом.

Ці слова почула сусідка Гордієнків, що стояла неподалік. Вона підтвердила, що ця рано постаріла жінка справді колишня красуня Ніна. Чоловік так запряг її у роботу, що вона не те що свят не має, світу Божого не бачить…

— Старався для жінки, для дітей, — долинув до Віри, наче з потойбіччя, голос її гостя. — Як Ніни не стало, діти відвернулися, живуть у місті, кажуть, нічого їм від мене не треба. А для кого це все?

— То що, у вашому селі ніхто не захотів поєднати з вами долі? Так оце ви аж сюди прийшли? — сказала Віра сердито.

Чоловік спантеличено дивився на неї.

— Ходіть здорові, не шукайте тут пригод, — Віра підвелася зі стільця.

Гордієнко різко зірвався з місця і попрямував до виходу. У кутку веранди побачив кілька жовтогарячих гарбузів.

— Можна одного взяти? Отримав одкоша, то хоч гарбуза додому принесу…

— Ні-ні! Це для тих, хто їх садив і доглядав.

Чоловік, сердито гримнувши хвірткою, швидко зник з очей.

Тим часом вітер ущух, хмари потроху почали розходитися. Віра роздумувала над пригодою.

— Може, треба було «жениха» хоч пригостити? У мене борщ сьогодні. Гм… «знаний»… Придумав же таке. Борщ як борщ, трохи квасолі, трохи грибочків, решта як завжди…

Автор – Людмила ЧУМАЧЕНКО. с. Гулянка Окнянського району Одеської області.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!