Адже наче й любив мене, добивався аби я з ним була, сам пропозицію зробив, а потім наче все перевернулося з ніг на голову після маминого приходу.
Багато-багато років тому я була щаслива наречена, ми всі готувалися до весілля і мама була дуже заклопотана. Мама моя завжди була заклопотана, тому ні про яку між нами ніжність чи теплі стосунки не було й мови.
«Що знову?», – з такими словами і вибалушеними очима вона реагувала на все, чи то треба пришити комірець на шкільну форму, чи я хочу похвалитися табелем.
Кожну емоцію вона трактувала як те, що її знову чіпають, а вона ж хоче спокою.
То можете собі уявити, що вона мені говорила про весілля, коли це два місяці суцільного неспокою, бували моменти. Коли я взагалі хотіла все відмінити. Бо мама вже сама себе перевершувала.
– Нічого, збудуся тебе і тоді буде легше, – казала вона до всього, що торкалася і бачила, чи то рахувала пляцки на весілля, чи тарелі, чи кльоші, чи дивилася на мене.
Нарешті минуло весілля. Мама була майже щаслива. Я йшла жити до Дмитра, тому вона навіть була весела, бо хотіла нарешті аби всі їй дали спокій.
А далі й відбулася та мамина розмова.
Вже й не пригадую, чого вона до нас прийшла, а ми з Дмитром посварилися, я не пам’ятаю вже на чому, але я була сумна. А мама теж прийшла, наче знала коли.
Сіла навпроти мене і почала випитувати що та як, а тоді й каже:
– Ти носа не дери, він у тебе й так слава Богу, вже й не знала чи заміж тебе з ним видам. Тому ти сиди тихіше води і нижче трави. Догоджай чоловікові, бо я тебе додому й не прийму, щоб ти собі це добре запам’ятала!
І на цю розмову й прийшов Дмитро, думаю, він ще під дверима це почув, бо як зайшов до хати, то глянув на мій ніс так, наче вперше його побачив.
Мати встала з таким виглядом, наче врятувала планету і пішла, але відтоді Дмитро перестав бути уважним і люблячим чоловіком.
І ті часи я не мала куди дітися, бо вже чекала дитину.
А далі й так почалося, що я вже й на себе дивилася очима чоловіка і не бачила себе, а лиш свій ніс.
Я була у свекрухи без ласки і розуміння, то ще й чоловік мені не давав підтримки, адже це він мені робив послугу, що жив зі мною.
Пригадую, що на роботі нам всім дарували квіти на свято, мені дарував наш інженер і всім наче чоловіки поцілували руку і він тягнеться до моєї, а я йому кажу:
– Не жартуйте так з мене, – а на очах вже сльози виступили.
Він нічого не зрозумів та й ніхто не зрозумів, чому я побігла додому і навіть не лишилася на святкування. Квіти я викинула по дорозі аби чоловік з мене не жартував.
У мене дві доньки і я ними дуже горда, я їм завжди кажу, що вони красуні. Мама моя теж такої ж думки, бо вони носами пішли в неї.
– Добре заміж вийдуть, не те що ти, – сказала вона мені недавно.
Я дивлюся на неї, на цю сімдесятирічну жінку і думаю чи вона розуміє, що саме через неї я так живу?
Я виправдовую її тим, що у неї було таке непросте життя, що вона мала купу всього на голові, вона ж моя мама, але все одно на очі не раз навертаються сльози. Вона ж не винна, правда ж?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
