Але які я маю тепер висновки зробити – от питання.
Ми тоді якраз з найкращою подругою поступили вчитися в місто, нам по сімнадцять, вперше так далеко від дому, вперше живемо так, як хочемо без опіки батьків. Не дивно, що Люба тут же знайшла собі кавалера і так ми втрьох ходили на побачення, щоб наче все було пристойно. Василь мені теж подобався, але я не наважувалася якось проявити свої почуття, але з кожним днем розуміла, що починаю в нього закохуватися, особливо, коли Люба годинами про нього розказує.
– У нього батьки мають особняк тут за річкою, він мене туди вже водив, я його бабусі сподобалася. Так, що Оленко, скоро сама будеш в гуртожитку, а я заміж вийду.
Я думала безсонними ночами, чому їй і хату свою, і красеня Василя, а мені нічого? Хоч би хтось на мене глянув, а я набагато за Любу симпатичніша.
А якось Люба затрималася вдома, я приїхала сама на навчання. У неї якась була поважна причина і її тиждень не було. Я не знаю, чому вона не попередила Василя, що не вийде, але сьома година і мене кличе чергова, що до Люби прийшли. Я здогадалася, що то Василь і вибігла сказати, що Люби нема.
– Її тиждень не буде, – сказала я і вже хотіла назад йти, як він мене за руку.
– Не йди, давай погуляємо.
– Але я не одягнена на вулицю.
– То хоч тут біля гуртожитку посидимо.
І отак я сиділа біля нього на лавочці і душі в тілі від щастя не чула.
Він приходив цілий тиждень і я виходила.
І між нами спалахнуло таке, що вже не могли ми один без одного. Аж тут Люба приїздить вся бліда та до нього:
– Я чекаю від тебе дитину.
– Я нічого не знаю, ось тобі гроші і роби що хочеш, – відказав Василь.
Ми ще з ним гуляли, але я не могла винести того, як марніє Люба. не могла дивитися на неї. Так, совість давала про себе знати. Ми з Василем розійшлися, але від того ми не стали знову подругами.
Я перевелася в іншу групу і в іншу кімнату, ми рідко бачилися, проте ті мимовільні зустрічі в одному автобусі додому я не могла перенести.
Далі доля нас розвела остаточно на довгі роки. Люба вийшла заміж, у неї чудова донечка, вже онуки є. Я так само щаслива в шлюбі і у нас теж один син.
Я б могла пишатися тим, як йде моє життя, проте, той вчинок мій мені все псує. Через нього я не ходжу ні на зустріч випускників, ні підтримую контакт з подругами, бо не хочу нічого почути про Любу, як вона про мене відзивається, хоча на її сторінку я час від часу заходжу, щоб переконатися, що у неї все добре.
І ось зустріч, випадкова і дивовижна в такому місці через стільки років. Василь! Майже не змінився, красень, постава і до мене на усі зуби:
– Яка зустріч, ти геть не змінилася? Як життя, – мило щебече він.
Я відповідаю і його питаю про справи, він каже, що тут проїздом до родичів, одружений, все чудово і я розумію… Я розумію, що він не пам’ятає мене, тобто, щось пам’ятає, але от як мене звати – ні.
– То, як мене звати?, – питаю я його.
Настала довга пауза, він намагався віджартуватися, а я обернулася і пішла геть. Я стільки всього з цим чоловіком втратила, а він навіть не згадає моє ім’я і Любине десь так само.
А ми через нього… Ох, так важко від цього всього. Якби ж можна було знати наперед…
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
