– Та квіточки для тебе, дитино рву, – кажу дитині, а на зятя вже так зиркаю, що в іншого б і земля з-під ніг пішла, а той наче не до нього та за звичне мені каже, а в мене вже все дибки. Думаю, або я зараз все викажу, або хоч бери й виїжджай з країни.
– Мамо, – зять до мене, – візьміть Степанка, у нас там справи нагальні з Катею на сьогодні…
– Ну вже ні, – кажу я, – беріть дитину з собою, бо я так більше не можу! У мене своє особисте життя є!
Ви подумаєте, що я погана бабуся, але вислухайте мене та посудіть, як мені бути з такими дітьми.
Я мала Катю дуже рано і мама моя тільки зітхала, що дитина мені світ зав’яже і як у воду дивилася. Мій однокласник Сашко, батько Каті, ще покрутився біля мене рік, а потім і зник. Нове студентське життя його закрутило, а моя мама не сиділа з дитиною, бо сама працювала і після роботи ще й прибирала по магазинах.
– Я вас не прогодую, тому йди вчитися, а дитину в ясла. А що ти хотіла? За щастя треба платити!
«Чому платити маю лише я?» – думалося мені.
Далі в мене було кілька серйозних стосунків, але до заміжжя не доходило. Поки я була молода, то ще мала сили й чепуритися на побачення і на роботу бігати, а потім вже й рукою махнула – головне доньці забезпечити гідне майбутнє, дати освіту і все, тоді вже почну жити.
І здогадайтеся, що моя люба доня вистругала на другому курсі училища? Так. Привела ось цього хлопчину і сказала, що то батько її майбутньої дитини.
Мені хотілося на стіну лізти, бо зрозуміло, що моя омріяна свобода відкладається на найближчі десять років, а хто мене вже п’ятдесятирічну на побачення кликатиме?
Тим більше, що у мене з’явився залицяльник і ми вже були на кількох побаченнях, а тепер що: потримай пляшечку, поки я підгузок зміню?
– На мене не розраховуйте, – одразу сказала я.
Вони закивали головами…і переїхали до мене з мамою! Дитина була неспокійна, мама з нею не мала сили няньчитися, я не хотіла, а Катя ходила на пари та пильнувала коханого аби він нікуди не втік.
І ось нарешті чудо – батьки Василя купили їм квартиру в новобудові і вони переїхали туди жити, Степанко пішов у садочок, Катя вийшла на роботу. Життя у всіх налагоджується.
Але не пройшло й місяця такого життя, як знову Степанко у нас.
– Мамо, Василь щось підхопив, не хочу аби дитина переносила. Хай у вас побуде.
– Мамо, ми у відпустку на тиждень.
– Мамо, ми на весілля.
– Мамо, ми на пікнік з друзями. А у них дітей ще нема, тому Степанко з ким буде гратися?
І ось так, що дитина у мене тижнями, а вони лиш на вихідні забирають і то не завжди.
– Мамо, Степанкові ближче від тебе у садочок, а мені потім на роботу і я вічно запізнююся, – казала донька.
Розумієте, мені зараз сорок один рік, я наче вже почала трохи розуміти чого хочу від життя, якого хочу мати поруч себе чоловіка, як мені далі жити.
Тому я знімаю квартиру і приходжу до моєї мами, щоб приготувати їсти і відвідати її. Доньці не кажу, де живу, бо я її знаю, але вони вирішили отак мене підстерегти, видно, мама мене здала.
– Мамо, – телефонує вже й донька, – ти наче від нас ховаєшся. Невже так важко побути з єдиним онуком? Василеві батьки радо з ним няньчяться.
Отак. До них не доходить. І я думаю, що й не дійде. Як не пояснюй. То що мені робити – як гадаєте?
Написано на основі реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
