«Ти чого носом крутиш? А хто то має зробити? Світланка має з роботи їхати чи Миколка з-за кордону? Якби ти добре вчилася, то мала б інше життя, а так маєш мене доглядати. А хто буде?». Мама була безапеляційна і ні за що не дякувала. Як можна дякувати за те, що я маю й так робити, адже не слухала її в дитинстві і не зробила ні кар’єри, ні грошей не маю, то вона ж мене попереджала, все чесно.
Я була наймолодшою дитиною в сім’ї і пізньою, мама й не хотіла вже дітей, тому вважала, що я якось все маю сама навчитися, а вона втомилася.
– Миколі можна було раз повторити і він вже все знав!
– Світланка мала такий гарний почерк, не те, що ти!
Таке у мене було з самого дитинства. Я всім поступалася її старший дітям. Любов тата і бабусі не могли заповнити відсутності маминої любові. Вона завжди ставила мені в приклад старших, але нічого не діяло. Я ледве скінчила школу і поступила в кулінарне училище.
Далі вийшла заміж, у мене двоє чудових діток, яких я люблю всім серцем, добрий чоловік, у нас не аж такий достаток, якби мені хотілося, але на все вистачає.
Батька мого не стало і мама залишилася сама, але вона ніколи не телефонувала мені, не приходила в гості просто так, вона казала, що хоче спокою, коли я колись просила побути з дітьми і я зрозуміла, що вона ніколи не була і не буде мені допомогою.
От до Світлани вона їздила з радістю, була там день і верталася назад, бо у Світлани робота, їй не треба заважати. З Миколою говорила по телефону, Бо він роки був в Канаді і вона з великим трепетом показувала мені фото, яких у неї було сотні, і його дому, і його дітей, його самого.
– От бачиш, – завжди казала вона мені.
Тому я скоротила свої приходи, лише до великих свят, я ж не маю чим її потішити. Та й навіть тоді, коли я приходила з дітьми і чоловіком, то мама ввесь час говорила про Світланку і Миколку.
– Для чого ми туди ходимо?, – не витримав першим Ігор, – У мене начальник привітніший за твою матір.
Далі я перестала брати рідних, а просто приходила і вітала.
Коли ж їй перевалило за сімдесят, то раптом я знадобилася.
Вона наказним тоном говорила, що їй треба привезти чи зробити і я мала викроїти час аби це зробити. І я робила, проте, все було не так: не так мила, не такий пральний засіб, не такі продукти, не так їй голову мию, не так розчісую…
Я дивилася на неї, геть підупала жінка, яка не може руки вверх підняти аби зачесатися, а злоби всередині на десятьох. Для чого це мені вислуховувати?
Я поговорила і зі Світланою, і з Миколою і сказала, щоб скластися і найняти мамі доглядальницю.
– На трьох то буде взагалі мізерна сума, – пояснила я.
– А ти чого цим не займешся, – почали вони, – у нас зараз фінансова скрута, високі податки, зменшилася зарплата, видатків багато. Ти ж і так нічим не зайнята.
– У мене робота, як і у вас.
Ті лишень розсміялися, бо що таке приготувати їсти на цілий дитячий садок…
І тепер мати мені висловлює, чого я посміла потурбувати таких її зайнятих і успішних дітей таким питанням, бо ж я сама маю нею опікуватися, адже чим ще мені зайнятися в такому міщанському моєму житті.
– Ви праві, мамо, я маю зайнятися своєю родиною. Піти з доньками вибрати їм взуття, піти з чоловіком в кіно за багато часу, посидіти в тиші. Я оплачую вам доглядальницю на десять днів зі своїх коштів, а далі надійтеся на свою доньку успішну і сина багатого.
Вдома геть розклеїлася, але чоловік мене підтримав, сказав, що я для них – найкраща у світі, що вони мене люблять і навіть сьогодні помиють за собою посуд.
– Навіть сковорідку?, – спитала я.
– Навіть її.
Чогось знову защипало в носі. Невже вдячність – то така рідкісна властивість? Як гадаєте?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
