– Віто, ми не вдома, поїхали на дачу святкувати, так що заходь іншим разом.
Мені хотілося сказати, що я тебе он бачу у вікні, навіть розрізняю в чому ти вбрана, але змовчала. Подумати лишень, тридцять років дружимо і ось тепер отак зі мною вчинити?
Я у неї ні грошей не позичала, ні чоловіка не забирала, завжди її хвалила і казала, що вона чудова людина і керівник…
Справді, ми дружили з інституту, але потім наші шляхи різко розійшлися. Я вийшла заміж і одразу пішли діти, і безгрошів’я, а от Катерина вирішила робити кар’єру і так вона за кілька років вже працювала в міській освіті, а потім добралася на одну з керівних посад.
Вийшла заміж теж за начальничка і у них на світ з’явилася донька.
Як ми тоді спілкувалися, гуляли разом з дітьми, вона залюбки віддавала одяг для моєї молодшої доньки зі своєї, вона була така щаслива.
Далі діти пішли в школу, її, звичайно, в гімназію з посиленим вивченням іноземної, а моя у звичайну школу.
Ми рідше зустрічалися, але на її день народження я завжди приходила її привітати, це навіть не обговорювалося. Вона про моє могла й забути, але потім завжди купувала якийсь гарний подарунок і перепрошувала. Я не ображалася, бо людина заклопотана, не те, що я, лиш сім’я на голові і все.
Далі мій чоловік поїхав на заробітки, бо треба було дітей вчити, далі весілля справили дітям і ось, коли почалися онуки, то я вже дуже рідко до Каті телефонувала і відвідувала.
Знала, що її донька поки заміж не вийшла, все будує кар’єру, Катю з посади звільнили і відправили в школу третім завучем директора, але та відмовилася і написала заяву. Чоловік її теж тепер заробляє на них двох, чи й на трьох, бо донька поки кар’єру недобудувала і живе з ними.
Дітей поки не планує мати, каже, що й не хоче мати, я бачила, що Катя це говорила з притиском, мовляв, доньці не до цих дурниць з пелюшками, вона піде моїми стопами.
А у мене наче все пішло вгору – чоловік привіз пристойні гроші і ми почали будувати будинок, діти допомагають усім, чим можуть, привозять мені онуків, я залюбки їх няньчу, а от мій чоловік відкрив будівельний бізнес тут і має купу замовлень на ремонти і будівництво будинків.
Коли я сьогодні йшла до Каті, то згадала, як у мене колись не було грошей на подарунок і я пекла їй торт «Ніц», просила за квіти у знайомих і так її вітала. Вже кілька років я можу собі дозволити і великий букет квітів, і гарний подарунок. Катя того року як побачила, яку я їй сумочку подарувала, то аж не мала слів, весь вечір її з рук не відпускала. Звичайно, що вона традиційно забула про мій день народження, але я не тримаю образи, людина така забудькувата, скільки у неї колись на голові було важливих питань, то тепер і такі наслідки. Нічого, головне аби ми були здорові, а я їй про себе нагадаю.
І ось цього року я знову приготувала їй подарунок, купила букет і викликала таксі. Скільки всього я їй мала розказати, пригадати, як ми колись кожного дня з дітьми в парку гуляли, які мали мрії і плани, як вона мені колись допомагала… Вона завжди мене вислуховувала і давала поради, могла мені позичити якісь речі, могла навіть гроші позичити… Вона була дуже щедра до мене і тепер я можу їй віддячити вже матеріальними благами, бо я ж бачу, як їй подобаються мої подарунки, як у неї світяться очі від них.
І ось тепер я стою під її вікнами з подарунком, а вона не хоче мене бачити. Я не розумію чому і що взагалі сталося?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
