Ми з чоловіком живемо в двокімнатній квартирі в панельному будинку, пощастило ще колись отримати квартиру від заводу. Все життя ми збирали гроші на майбутнє, але вони в один момент випарувалися, як і у всіх.
Добре, що встигли за копійки купити невеличку хату в селі, бо город нас потім дуже виручав.
У нас з чоловіком рідні немає, у мене є сестра і мама в іншій області, а чоловік мій сирота.
У нас є син Арсен, який вже одружений і має двох діток. Його дружина мені не подобається, бо завжди в ній відчувалася якась лукавість, надто вже вона була зі мною люб’язна, це дуже насторожує, якщо чесно.
Отож, діти побралися сім років тому і жили на орендованій квартирі. Але так сталося, що Віта практично ввесь час в декреті, тому працює один Арсен і йому дуже важко прогодувати дітей на одну зарплату. Ми з чоловіком стараємося йому допомогти то грошима, то продуктами і вважали, що такий вклад, то навіть більше, що можуть від нас очікувати, але до того моменту, коли раптом на порозі стали всі вони.
– Мамо, ми до вас переїжджаємо, – сказав син.
– Так, бо він не спроможний нас забезпечити, – уточнила Віта.
Ну! Гості несподівані, але вже хай буде.
Ми віддали дітям найбільшу кімнату, цілий день носили і тягли речі, мили. На вечір я так стомилася, що впала на ліжко і заснула.
На ранок прокинулася пізно, тому з подивом зрозуміла, що на нас невістка з сніданком не розрахувала, хоч використала наші продукти.
Після себе на кухні не прибрала і їсти нема нічого. Мене в мороз кинуло. Як далі з такою жити?
Звичайно, що онуки. То наша радість і ми не проти, що вони у нас в кімнаті роблять гармидер, але я проти того, що невістка прибирає лише свою кімнату, а ні кухню, ні ванну не чіпає, хоч діти легко цілять мимо унітазу.
Я так місяць мовчки за всіма прибирала, бо не хотіла якось одразу піднімати такі питання, думала, що вона таки все зрозуміє.
А далі почала бачити, як на нас дивляться сусіди і ось Марина, яку я знаю років сорок, мені каже:
– Люсю, я від тебе такого не сподівалася. Ти наче з виду така пристойна людина, а від дітей вимагаєш квартплати і оплати комунальних, кажеш, що вони тебе мають годувати і з онуками сидіти не хочеш.
– Та хто? Хто тобі таке сказав, – затинаючись спитала я.
– Та як хто? Невістка твоя он з дітьми в магазин плентається та все на собі тягне. Не думала я, що ти з такої сторони себе покажеш.
Мені лице лупилося. Я не витримала і все розказала синові, а він мені на те:
– Мамо, ну ти ж Віту знаєш. Як не хочете з нами жити, то їдьте в село.
– Що? З вами жити? чи це ви живете у нас?
– Мамо, я маю право на квартиру, – каже мені син і я точно знаю, хто йому те «право» вклав в голову.
План невістки був дуже простим – зробити все аби я сама поїхала в село і там жила з чоловіком, а вони у нас на квартирі. І не дивно, що я одразу відчула той холодок.
Я люблю сина і розумію, що він не зможе далі так тягнути родину, якщо ми йому не допоможемо, але й втрачати квартиру, нашу квартиру, я теж не хочу.
– Ви ще пожалієте про це на старості, – з такими словами невістка покидала нас з валізами і я їй охоче вірила.
Ні, я не вчинила ні мудро, ні хитро, а просто сказала синові, що ми покриватимемо йому оренду квартири. Що мене далі чекає і чоловіка – й думати не хочу.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
