fbpx

Я постала перед вибором – рятувати чоловіка чи майбутнє своє і дитини

Я вийшла заміж за Славка одразу після університету і була найщасливішою у світі нареченою. Я його любила і вважала, що так буде завжди.

Ми були щасливі на орендованій обшарпаній квартирці, коли грошей було лиш на оренду і смачну каву, яку він мені готував.

Проте, потроху Славка почали просувати по службі і мені почали прилітати претензії стосовно мого зовнішнього вигляду – і волосся у мене не по-моді стрижене, і одяг без смаку і взагалі його таке життя в обшарпаній квартирі вже не влаштовує, бо нема куди й друзів запросити.

Ви уявіть собі, як я мала на чверть ставки в школі модно виглядати? Всі гроші Славко тримав при собі, щоб купити квартиру. Тобто, одні претензії, але жодного конструктивного рішення.

Далі Славко зайняв якусь невеличку посаду в газовій сфері і для мене почався просто нестерпний період.

Почалися його пізні приходи та святкування з друзями. Він ніколи мене не брав з собою, казав, що я буду дуже недоладно виглядати на фоні співробітниць.

– Ти б бачила, як вони за собою слідкують. Не те, що ти – їси в ліжку і волосся не щодня миєш.

Це були лиш невинні приклади тих фраз, які він мені кидав. Я впевнена, що не завжди ворогу скажеш те, що говорив мені він, коли приходив веселенький з таких зустрічей.

Я почувалася дуже невпевнено, а ще переживала, що у нас немає дітей. Спочатку ми вирішили не поспішати, пожити для себе, але минуло п’ять років, а ми й далі не поспішали.

Я була просто впевнена, що він піде до іншої – всі його розмови на це натякали.

Ми купили однокімнатну квартиру і зробили ремонт. Але я не почувалася тут щасливою, бо завжди Славко казав:

– Це моя квартира, щось не подобається – йди геть.

Може, інша жінка давно б пішла. Що ж, я не змогла. Вибрала отаку позицію – мовчати і прощати.

На восьмому році я нарешті зрозуміла, що при надії і мені стало набагато легше це все витримувати, бо я мала найріднішу і найулюбленішу в світі істоту.

Я просто розплилася в своїй донечці, втонула в цьому раю і не хотіла бачити, що Славко приходить все пізніше і пізніше, а інколи тижнями їде у «відрядження».

Але далі сталося несподіване – у нього виявили задавнену болячку і всі ресурси були кинуті на те аби він одужав.

Він продав свою машину, всі заощадження, позичив у кого тільки міг і потроху почав одужувати. Лікарі говорили про реабілітацію і відпочинок.

Проте, треба було віддавати гроші і Славко вернувся на роботу. Проте, там на його місці вже сидів інший, а його понизили, мотивувавши це тим, що він має більше відпочивати, а ця робота дуже напружена.

Все більш-менш цінне з хати було продане і через кілька років ми розрахувалися з боргами. Звичайно, родина не претендувала на повернення боргу, тут я вже нічого не кажу.

Чи то Славко надто нервувався через пониження чи просто хвороба так просто не відпускає, але в нього знову виявили загострення і знову ми по другому колу це все проходимо. Лікарі не дають ніякої гарантії, але на ціні лікування це ніяк не відображається.

Недавно я дізналася, що моя тітка заповіла мені квартиру, дуже хороший варіант, в центрі міста. Я знаю, що Славко буде наполягати, щоб я її продала, а гроші віддала йому.

Думаю, що й родичі, які дізнаються про спадок не захочуть більше допомагати, а доєднаються до думки Славка, що ми маємо купу грошей і хай вигрібаємо самі.

І я не знаю, що робити, бо з одного боку – я не вірю, що зможе повністю одужати і ми з донечкою можемо виявитися на вулиці через борги. Як уявлю, що прийдеться все продати і куди тоді дітися – просто волосся дибки.

А з другого боку – він мій чоловік.

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page