– Василю, я й так тебе рідко про що прошу, то будь добрий не забудь приїхати, бо ж таке свято.
– Добре, просто роботи багато, – відказував він.
І ось я приїхала до сестри, а його нема, я тоді сказала, що трохи запізнюся і до нього. Вже подумки йому вичитую, що він так не те, що родину занехаяв, мене вже в квартирі не бачить і який місяць спить на дивані. Мовляв, там кращий матрац, а я вибрала надто м’який для ліжка.
Ні, я розумію, що в п’ятдесят хочеться комфорту, але ж можна якось разом порадитися і за матрац і за все інше, бо таке враження, що як діти поїхали вчитися, то вже все, ми просто сусіди?
Зате на роботі, то він допізна сидить, прихорошується, а як починає зачісувати волосся, то я мало не пирскаю, бо що там чесати? Я вже біля майстерні, але там закрито, не бачу аби десь і світилося. Пішла я шукати сторожа і ще й до чоловіка телефоную, а він слухавку не бере. І ось і сторож знайшовся та очима кліпає, що чоловік мій давно поїхав і він нічого не знає.
Прийшлося мені йти до сестри самій, коли прийшла додому, то чоловік вже хропів на дивані. Я сіла і задумалася над тими словами, які сказала мені сестра на прощання:
– Може, у нього хтось є?
– У нього?, – здивувалася я.
А тоді й справді сіла та задумалася – точно, всі ознаки. І за собою слідкує і чепуриться. Останнім часом сам не свій.
– Василю, нам треба поговорити, – сказала я йому на наступний ранок, – У тебе хтось є?
Той аж поперхнувся кавою.
– Ти чого? Ти з чого взяла?
– Та ти на дивані спиш, пізно приходиш і ще й на роботу пахнишся! То так чи ні?
– Ой, Лесю, ти й справді дуже спостережлива жінка, бо всьому причина у жінці, але все не так як ти гадаєш, – останні слова він заговорив скоромовкою, бо побачив мій вираз обличчя.
Виявилося, що у них нова власниця – жінка, яка вирішила, що в автомайстерні надто непривітні працівники, ходять як-небудь і ще й за здоров’ям своїм не слідкують, тому вона вирішила все виправити і поставити бізнес краще, ніж в її чоловіка. колишнього чоловіка.
– Так, Вадим Петрович пішов до молодої, вони все поділили навпіл. Для чого їй здалася та майстерня – я не знаю. Вона в тому зовсім нічого не тямить, зате знає, що ми маємо усміхатися. Та й клієнти тепер у нас не чоловіки, а переважно жінки, тому приходиться вже й не так часто виражатися, та й незручно в брудному ходити коло таких салонів…
– І жінок?, – підняла я брову.
– Та й жінок, – винувато опустив очі чоловік.
– А чого ти так пізно приходиш додому?
– Ой, люба! Та вони ж не пояснюють, яка причина поломки, а «щось стукає» і я маю облазити всю машину аби зрозуміти, що стукає. Раз дві години лазив. Коли нарешті зрозумів, що то в колесо камінець попав і він стукав, а я вже й мотор витягнув! Закрутять так голову, що я й думати вже ні про що не можу, паду знеможений і вже й не дивлюся чи той диван застелений чи ні.
І ось що робити? Наче й все прояснилося, чоловік – просто безневинне ягня, гроші приносить в родину, ні на кого не дивиться, в чарку не заглядає. А з іншого боку – а як же я? Нащо вже мені тих грошей, коли вже менше-більше у мене все є, а от вийти в люди – нема з ким? І от що робити – я не знаю, а ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
