Вікна квартири на десятому поверсі виходили на жваве перехрестя. З самого ранку там починали гуркотіти трамваї, гуділи моторами вантажівки, а люди на тротуарах здавалися зверху маленькими кольоровими цятками, що кудись поспішали. Бабуся Параска сиділа на високому стільці біля підвіконня і дивилася вниз через подвійне скло.

— Мамо, ви б з’їли чогось, — Олексій поставив на стіл тарілку з гарячими сирниками. — Дивіться, які пишні вийшли. Юля сама смажила, ще зранку, доки малі не прокинулися.

— Дякую, сину. Я не голодна, — тихо відповіла Параска, не повертаючи голови. — Чаю попила з сухариком, та й добре.

— Ну що ви знов за своє. Треба нормально харчуватися. Юля он переживає, каже, що ви зовсім схудли за ці місяці. Може, на вихідних у парк з’їздимо? Там зараз лавки нові поставили, фонтан запустили.

— Не треба мені парку, Олексо. Куди я там піду серед чужих людей?

Вона знову повернулася до вікна. У місті все було не таким. Вода з крана пахла залізом та хлоркою, хліб із супермаркету здавався ватяним і зовсім не мав того звичного хрускоту, а повітря на балконі залишало на пальцях сірий пил, якщо провести по перилах. Вже майже пів року минуло, як не стало її чоловіка Степана. Вони прожили разом майже пів століття в невеликій хаті на околиці села, де за парканом одразу починалося поле. Коли Степана не стало, Олексій приїхав наступного ж дня, зібрав її речі у дві великі валізи й забрав до себе в місто. Наближалися холоди, залишати її саму в хаті з пічним опаленням та колодязем у дворі син просто не наважився.

Параска згадала, як перші тижні в місті намагалася допомагати по господарству. Хотіла випрати постіль, але Юля підбігла, замахала руками, почала показувати, які кнопки на автоматі треба натискати, щоб не зіпсувати тканину. Хотіла зварити суп, але плита виявилася індукційною, сенсорні кнопки не слухалися старих, сухих пальців, а каструлі потрібні були якісь спеціальні, з товстим дном. Так Параска й опинилася біля вікна, почуваючись абсолютно зайвою в цьому технологічному, швидкому світі, де навіть підлогу мив круглий робот, що смішно тикався в її капці.

Увечері, коли діти полягали спати, Параска почула на кухні тиху розмову сина та невістки.

— Олексію, ну так не можна, — стишено говорила Юля, розставляючи чашки в шафі. — Вона ж в’яне на очах. Цілий день сидить на одному місці. Я вже боюся їй щось казати, щоб не образити. Може, її лікарю показати? Нехай якісь вітаміни випише чи що. Вона ж нікуди не виходить.

— Я говорив з нею сьогодні, — зітхнув Олексій. — Каже, що в ліфті їй душно, боїться застрягнути. Та й з ким їй тут спілкуватися? Навколо самі молоді родини з візочками. Вона сумує за хатою.

— Так у селі ж нікого не залишилося, сам казав. Хата пустує, двір заростає. Як вона там сама буде? Зиму ледве пересиділи тут, а зараз літо починається, їй там ще важче буде.

Параска лежала на розкладному дивані у вітальні й дивилася на стелю, яку час від часу освітлювали фари проїжджаючих повністю машин. Навесні туга стала зовсім терпкою. Коли через прочинену кватирку почало доходити тепле повітря, вона уявляла, як зараз на її городі пробиваються перші сходи, як треба було б уже посіяти редиску, підготувати грядки під часник, прибрати сухе листя біля паркану. Земля чекала на руки, а вона сиділа на десятому поверсі з видом на асфальт.

Під час вечері в п’ятницю, коли вся родина зібралася за столом, Параска відсунула тарілку з салатом і подивилася на сина.

— Олексо, відвези мене назад у село. Хоча б на кілька днів. Мені треба туди.

— Мамо, ну навіщо? — Олексій насупився, відкладаючи виделку. — Що ви там робитимете? Там же все закинуте з осені.

— Я просто хочу побути вдома, — її голос затремтів, а на очі навернулися сльози. — Не можу я тут більше. Мені душно у цих стінах. Навіть якщо хата стара, вона моя. Я хочу бути там, де Степан був.

Юля переглянулася з чоловіком і сіла ближче до свекрухи, взявши її за руку.

— Мамо, ну не плачте. Ми ж переживаємо за вас. Як ви там сама будете їжу готувати, воду носити? Тут же все під рукою.

— Я сама впораюся, Юлечко. Мені аби просто на свою землю стати. Якщо не відвезете, я сама на автобус піду, картка ж у мене є.

Олексій важко зітхнув і потер перенісся. Він знав цей тон матері — якщо вона вирішила, сперечатися було марно.

— Добре. Завтра субота, я зранку завантажу речі в машину і поїдемо. Але якщо там розруха — повертаємося назад без розмов.

Дорога зайняла майже дві години. Що ближче вони під’їжджали до села, то частіше Параска випрямляла спину і дивилася у вікно автівки. Коли на повороті з’явився старий вказівник з назвою селища, вона мимоволі посміхнулася.

Навколо тяглися зелені поля і повітря, що залітало у відкрите вікно машини, ставало зовсім іншим — густим, теплим, із присмаком придорожнього пилу та молодої трави.

Машина зупинилася біля перекошених дерев’яних воріт. Хата зустріла їх сірими стінами та брудними вікнами.

Параска відчинила дверцята машини, вийшла на дорогу і відразу нахилилася, щоб зняти міські туфлі. Вона пішла по траві босоніж, повільно підходячи до порога. Стара деревина була теплою від сонця. Вона сіла на лаву під стіною, провела рукою по потрісканій фарбі одвірка і тихо заридала, закривши обличчя руками.

— Мамо, ну чого ви, — Олексій підійшов ззаду, тримаючи в руках сумку з продуктами. — Може, таки назад?

— Нікуди я більше не поїду, сину, — Параска витерла сльози тильною стороною долоні й піднялася. — Залишаюся тут. Хата жива, доки в ній хтось є. Тягни відро, треба води наносити, вікна помити.

Олексій тільки покрутив головою. Він пам’ятав цю хату з дитинства, але сам поїхав звідси в місто одразу після школи, і для нього це місце вже давно стало просто старою дачею, яка вимагала постійних фінансових вкладень і важкої праці.

Проте зараз він бачив, як у матері змінився навіть погляд — зникла та міська апатія, з якою вона годинами дивилася на перехрестя.

Вони працювали до самого вечора. Параска винесла на двір усі килими, доріжки та покривала. Вона ретельно вибивала їх палицею, обмітала павутиння по кутках кімнат, мила підлогу водою з колодязя. На мотузках між деревами швидко з’явилися чисті фіранки, вишиті рушники та простирадла, які відразу почали сохнути на сонці.

На вечерю Параска розпалила піч. Вона посмажила картоплі і дістала з погребу огірки, які так і не взяли в місто.

— Ну от, а ти казав — розруха, — Параска поклала синові найбільшу порцію. — Дивись, як чисто стало. І дихається інакше. Їж, бо за день натомився.

— Дуже смачно, мамо, — Олексій жував, дивлячись на захід сонця. — Але я все одно переживаю. Як ви тут самі? Ну добре зараз тепло. А восени? Знов дрова, знов піч.

— До осені ще дожити треба, сину. Зараз он город треба до ладу довести.

Наступного ранку, доки сонце ще не почало припікати, вони пішли на місцеве кладовище. Могила Степана заросла дрібним бур’яном. Олексій за допомогою лопати вирівняв краї горбка. Параска тим часом дістала з пакета саджанці квітів, які привезла з міста, і акуратно висадила їх навколо металевого хреста. Вона полила їх водою з пляшки, поправила пластиковий вінок і сіла на маленьку лавочку поруч.

— Посидь тут, мамо, а я піду до машини, — Олексій розумів, що їй треба побути самій.

Він повільно пішов між рядами могил. Дорогою зустрів нових людей, які нещодавно купили хату на іншому кінці вулиці — молоду пару, що вирішила зайнятися фермерством. Олексій зупинився біля їхнього паркану.

— Доброго дня. Я Олексій, син Параски з крайньої хати, — представився він, спираючись на паркан.

— О, вітаємо. Ми бачили, що ви приїхали, — відгукнувся чоловік у робочому комбінезоні. — Я Сергій, а це дружина моя, Наталя. Надовго до нас?

— Мама залишається тут жити. Я хотів вас попросити — якщо не важко, заглядайте до неї хоч іноді. Вона стара вже, мало що може статися. Ось мій номер телефону, якщо щось термінове чи допомога яка потрібна — одразу дзвоніть, я приїду.

— Та без питань, — кивнув Сергій, записуючи номер у телефон. — Ми все одно щодня повз її хату на пасовище ходимо. Якщо що — підсобимо, і хліба з магазину принесемо, нам не важко.

Олексій подякував, повернувся до цвинтаря і забрав матір.

— Ну все, мамо, я поїхав, бо Юля там уже чекає, — Олексій обійняв її за плечі. — Гроші я сховав у шафі, у тій синій коробці, де документи. Телефон тримайте при собі, зарядку я на столі залишив. Дзвоніть щодня, чуєте?

— Добре, сину, добре. Спасибі тобі, що привіз. Юлі привіт передавай і дітям, — Параска перехрестила його на дорогу.

Вона стояла біля воріт і дивилася, як машина повільно їде по розбитій ґрунтовій дорозі, піднімаючи невеликі клуби куряви. Коли автівка зникла за поворотом, Параска повернулася до двору. Вона взяла сапку, що стояла біля дверей, і пішла в бік огорожі, де з-під землі вже пробивалися перші зелені пагони її старих багаторічних квітів.

Через три дні Параски, переробивши всю роботу по господарству, тихо пішла уві сні.

Після церемонії родина поверталася до міста. Олексій вів машину дуже повільно, тримаючи кермо обома руками й не відриваючи погляду від дороги. Юля сиділа поруч, тихо схлипуючи в хустинку, а діти на задньому сидінні мовчали, дивлячись у вікна на миготіння дерев. На пагорбі біля хати, де ще кілька днів тому стояла Параска, тепер нікого не було, лише вітер колихав високу траву та обтрушував останні білі пелюстки зі старої вишні у дворі.