— Я просто трошки поживу окремо, – заявив Оленці чоловік, – Мені потрібно побути на самоті, правильно розставити пріорітети в житті. Я повернусь… Обов’язково, згодом.
Мені 29, чоловікові 31, одружені 4 роки, є 3-річний син. Останнім часом життя не ладиться. Я після декрету вийшла на роботу, ще добре не можу звикнути до робочого процесу, дитина вимагає багато уваги (проблеми з мовою – логопеди, заняття), домашні справи теж ніхто не відміняв. Але найбільше, що турбує – це чоловік. Якщо чесно, таке відчуття, що я взагалі розчарувалася в ньому, як в людині.
Все почалося ще після появи сина. Дитина була повністю на мені день і ніч, від тата допомоги не дочекаєшся і не допросишся. Одна відповідь: «Я так втомився». Якщо залишити сина з татом хоч на півгодини, щоб просто щось по дому зробити, то буде ходити за мною і квапити, чи скоро я вже звільнюся. Причому дитину хотів і просив, був радий коли я повідомила, що він стане татусем. А врешті не готовий бути батьком.
Але це півбіди. Напевно, мало хто чоловіків готові сюсюкати з малюками, як мами. Найбільше мене дратує, що чоловік став вічно незадоволеним. Все йому не так, нічого не хоче, нічого йому не треба. І так триває вже більше року.
А зараз він мені взагалі видав, що хоче пожити окремо, щоб «подумати і привести думки в порядок». Що це взагалі означає? Перша моя думка була, що він завів когось на стороні. Але він категорично заперечує, та я й сама думаю, що навряд чи. Він крім роботи нікуди не ходить і нічого не хоче. Якщо було б щось на роботі, мені б донесли «добрі люди» (я знайома майже з усіма його товаришами по службі), так і колектив там майже повністю чоловічий.
Ну і ось що це? Як до цього ставитися? Він каже, що зніме квартиру на пару місяців і поживе один. А далі що? Про що він там думати збирається? Коли я в нього запитую про це, відповідь одна – «не твоя справа».
При цьому не можу сказати, що він дуже добре заробляє, тобто гроші на оренду він забере у своєї ж сім’ї. Замість літнього відпочинку для сина, він спустить гроші незрозуміло на що.
Я сама не в захваті від нашого сімейного життя. Але я вважаю, що кілька місяців життя окремо, не врятує ситуацію. Я намагаюся поговорити, але це не дає ніякого ефекту. Думаю, що якщо я погоджуся, і він піде, то вже й не повернеться. І це буде розлучення.
Я поки не готова до такого. Все-таки у нас маленький син, хоча б заради нього варто спробувати налагодити стосунки.
Як ви вважаєте, як мені краще діяти в такій ситуації?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
