Я прямо бачу як свекруху викручує від одного погляду у мій бік. Такого Рита Володимирівна точно не чекала – аби Ганька, яку вона усе життя й за людину не тримала, її на старості років гляділа. І от є ж такі люди на світі: немічна, ледь рухається, а все одно якусь пакость зробить. Дивлюсь на неї і думаю усе частіше: а воно мені треба?
Усе життя була я для своєї свекрухи не любою невісткою. Для свого Тарасика – єдиного сина голови колгоспу, мама іншої, більш достойної пари хотіла.
Новина ж про те, що Ганя, донька доярки і Петра-нероби, стала коханням її синочка, буквально звалила свекруху мою із ніг. Два тижні у стаціонарі лежала і з життям прощалась. Село гуло мов вулик, конторська Волга літала туди-сюди. А Тарас мій як ходив до мене, то так і ходив.
Його вчитись відправили за тисячу кілометрів, а він гроші що мав із собою мені передав та до себе викликав. Уже нічого вдіяти з нами його батьки не могли, адже ми у бабусі старенької кімнатку орендували, а де живемо, так і не сказали.
В село ми повернулись уже втрьох. Тарас молодим спеціалістом у колгосп пішов до тата працювати у колгосп пішов, а я у садок нянечкою, якраз синочок у яслі пішов.
Чого тільки ми від батьків чоловікових не витерпіли. Було уже таке, що мене завідуюча просила звільнитись, адже життя не давав мій свекор їй. До сина вони ставились добре, в усьому його підтримували і допомагали, а от я повинна була щезнути з його життя і вони все для того робили.
П’ятий десяток ми з тарасом разом. Уже я й бабуся і прабабуся. Свекра давно немає. а от свекруха біля нас. Старенька стала, ледь пересувається хатою, без сторонньої допомоги ну ніяк. забрали її до себе ще п’ять років тому, одразу як вона оту недугу перенесла, що знерухомила її праву сторону.
І знаєте, я прямо відчуває як я цій жінці неприємна. Ледь ходить, практично не говорить, ложки у руках е ладна тримати, все норовить мені яку неприємність зробити. То чашку з чаєм рукою у мій бік виверне, то тарілку супу розлиє. І з таким переможним виглядом на мене дивиться.
Я ж теж людина не молода. Як не як, а в наступному році сьомий десяток розміняю. Теж маю негаразди зі здоров’ям, однак, заради Тараса не показую, втім, як і він для мене молодиться. Інколи і з ліжка підвестись не можу, а ще ж біля свекрухи треба ходити.
Оце годувала нещодавно свекруху свою, а вона рукою на підлогу тарілку з борщем скинула. В принципі, нічого нового і дивного, але того дня то була остання крапля.
— Як вам так біля мене погано, то може ми вас у заклад хороший віддамо? – питаю у неї уже з останніх сил. – Ні, ну правда, і ви і я такому сусідству не раді. Поїдете у сусіднє село, а ми вас будемо навідувати.
— Ти чого, жінко? – зайшов у кухню чоловік, – Що ти таке кажеш? То ж мама моя.
Слово за слово, а зійшлись ми з Тарасом не на жарт. Три дні уже не розмовляємо через оті мої слова. Бачте, хоч я і не думаю так робити, а навіть говорити права не мала такого старій людині.
Дивлюсь я на все це зі сторони і все частіше думаю а навіщо воно мені? Я за ці п’ять років зістарілась на 20, хто був на моєму місці, той зрозуміє.
І покинути не покинеш і вже не знаєш, кого першого винесуть з такими вибриками.
Життя через тих людей не мала спокійного і старості тихої також не діждала.
А як же бути? Що робити?
20,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
