Я прийшла до мами із конкретною пропозицією. Зрештою, у нашій сім’ї безвихідь, а до кого йти, як не до батьків? Та їхня реакція мене прикро здивувала. Йшла додому і аж у вухах мені шуміло від почутого.
Ще до весілля мого батьки мені подарували квартиру однокімнатну. Не розкішні апартаменти у новобудові, але, район хороший, будинок теплий, то я й тішилась власності своїй.
Уже коли заміж за Павла свого вийшла, то тато з мамою нам на весілля подарували гарні гроші як на той час. Нам стало зробити певне перепланування і ремонт хороший.
Я у батьків одна дитина, тож вони завжди гарно нам допомагали. Мама могла піти на закупи до магазину і повні пакети продуктів нам принести. Ну, або тато із дачі повен багажник усього привозив.
Мені це було приємно і дуже нас виручало, а от чоловік ображався. Казав, що йому не зручно їсти хліб моїх батьків і що не для того він родину створював, аби бути дитиною чужого тата і мами.
Мені він таке казав, але я не могла батькам от так сказати – не йдіть і не несіть. І от вийшла ситуація неприємна, коли одного разу тато вчергове заносив продукти. Чоловік мій був таким насупленим, так грюкнув дверима, що тато не змовчав. Слово за слово і відтоді не балакають, бо тато зі своєї сторони правий, а чоловік зі своєї.
Та ситуація була давно, п’ять років уже минуло. Нині ми щасливі батьки двох діточок. і все у нас добре, живемо, як усі. От тільки якби не житло.
Справа в тому що квартира для нас замала. От я собі і подумала що буде добре, якщо тато і мама підуть у нашу жити, а ми до них у трикімнатну. Ну правда ж розумно?
Прийшла до батьків на гостину. Про дітей, погоду і сусідів побалакали, а я кажу, що напевне запишу старшу уже в ту школу у якій сама навчалась, та й ближче вона буде сюди, до квартири батьків.
— Мамо, тату. Я подумала, що треба нам помінятись адресами. Та й направду – давно вже пора, бо то не діло, що ми в однокімнатній усі, а ви тут удвох.
І тут мені мої тато і мама починають таке казати. Я не очікувала і не чекала такого, бо ніщо ж не віщувало:
— А чого то ви лиш у наш бік поглядаєте, доню? – каже мені мама. – Може у Павла батьків немає? Живуть вони також десь. але ти їх бережеш, а що треба до нас. Та й після того що твій чоловік влаштував, як доводив, що без наших “подачок” виживете, не сором тобі до нас іти? Самі розбирайтесь, а на нас надії у тебе бути не повинно.
От так і відповіли, ще й мовчали аж доки я з квартири не пішла. Моє прохання їх дуже обурило. Не знаю, як я маю на таке реагувати і як мені тепер бути?
Так, батьки чоловіка нам лиш на свята які подарунки роблять, але у них і можливості скромніші. Та й якось не такі у нас відносини, аби прийти і от так сказати – міняємось.
Звісно, ми знайдемо вихід із ситуації, хай не одразу, але знайдемо, однак колишніх стосунків із батьками у мене вже ніколи не буде і це – факт.