Я прийшла до неї, бо більше не було до кого, а вона вже знала наперед про що я буду просити

Я прийшла до неї, бо більше не було до кого, а вона вже знала наперед про що я буду просити і почала:

– Наталочко, картопля геть не вродила, навіть порося не буду купувати, та ще й маю я Миколку, дивися, як росте швидко.

– Тітко Маріє, я не маю інакшого виходу. Я вам віддячу…

І я залишила на неї свою Марту, а вона, наче все розуміла, навіть не вибігла за мною з хати, хоч скільки разів я оглядалася.

То були важкі часи – так всі кажуть про ті дев’яності, але, коли ти маєш на кого спертися, то можна було жити, а я не мала.

Тітка Марія була мені не чужа, адже мама моєї найкращої подруги Ольги. Ми дружили з самого дитинства і разом вчилися у школі. Я ж пішла поступати в місто, а Ольга пішла вчитися в училище, далі вийшла заміж за сільського хлопця і у неї з’явився на світ Миколка.

Її не стало, коли було всього тридцять, ніхто не знав, як тій напасті зарадити та й грошей на це не було. Зять почав гульбанити і тітка Марія виховувала онука сама. Мила в сільській рада та клубі, тримала господарку, хоч сама ледве ходила з горя.

Мої ж батьки теж були звичайними: мама працювала на фермі з татом, тато за комір заливав все життя, а потім заснув і хата наповнилася димом. Отак моєї доброї мами й не стало через те, що хотіла мати чоловіка і жити як усі.

Я теж хотіла мати чоловіка, тому купилася на обіцянки хлопця одружитися і хапалася за його портки довгі роки, довгі роки він ходив до мене, але не женився. Навіть, коли Мартуся вже на світ з’явилася, то він казав. що треба побачити чи то його дитина, придивитися.

В той період все вже валилося, а не тріщало, навіть вже не можна було щось дістати на молочній кухні і рятувало лише те, що я дала Марту в ясла, там ще давали їсти. і саме дитина мене привела до тями, бо я б і далі найкращі шматочки видавала Василю, принаджуючи його до одруження.

Не було на що платити за квартиру і я прийшла до тітки Марії. Я була певна, що в селі моя дитина матиме що їсти вдосталь, навіть, тієї ж картоплі.

– Не вродила, їй богу, не вродила цього року. Сама не знаю, як з малим житимемо…

– Я більше нікого не маю. Поможіть…

І я подалася за кордон, стояла з табличкою в довгій череді людей, ще й останні гроші заплатила аби мені написали «Шукаю роботу» італійською.

І свої мене дурили, і чужі, але я собі казала:

– Ти сама себе найбільше одурила, тому не зважай. Тебе чекає Марта.

Пригадую, що приїхала з такою великою сумкою, що мене й видно не було, зайшла до хати, а тітка Марія дає Миколі пів цукерки і Марті, а сама облизує пальці.

Я впала перед нею на коліна як перед святою, вона для мене є такою й досі.

Я ніколи більше не відчувала такої радості, такої сили, як ми їли заморські ковбаси і рибу, сир і солодощі. Це була несподівана радість для них і неймовірне щастя для мене – потішити їх.

Ще не одну сумку я привезу, але то вже буде не те – вони знатимуть про передачу, бус привезе під саму хату, вони радітимуть, але вже не так.

Тітка Марія не обіцяла мені хати, не виманювала в мене гроші, не хитрувала. Ми наче обоє знали, що буде далі і на що важливо витратити гроші: хату оновили, щоб там жили наші діти. Так, Марта з Миколою одружилися, ми доглянули тітку Марію до кінця.

Я живу з дітьми і інколи мені коле, як мої онуки розкидаються їжею чи речами. Ввесь час перед очима ті половинки цукерки… Чи це я просто так сильно реагую, як вважаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page