Батька свого я пам’ятаю до років десяти, а потім він просто зібрав речі і пішов. І ростили мене ці добрі жінки з думкою, що немає гідного чоловіка, всі рано чи пізно зникають, коли треба працювати для родини.
Це була наче мантра до мого повноліття, поки я нарешті не поїхала вчитися, свято переконана в тому, що нема на планеті нічого гіршого за хлопця чи чоловіка.
Я не знаю, чого покинув дідусь бабусю, але я точно знаю, чому покинув батько мою матір. Справа в тому, що, по-перше, вони жили разом з бабусею. А, по-друге, мама всі свої негаразди з чоловіком переповідала бабусі, а та не могла пробачити зятю й дрібної сварки з дружиною. І не просто сама не пробачала, але й маму мою завжди зупиняла в прагненні помиритися з чоловіком:
– Що? Ти йому вечерю готуєш після його слів? Не думала я, що ти зовсім гідності не маєш.
В такі дні я чула, як бабуся навшпиньки підходить до дверей, де спали батьки і прислухалася до кожного звуку, щоб потім сказати матері, що вона не має гідності.
Це тоді я ніяк не пов’язувала такі речі, а от тепер все добре розумію, тільки не розумію, що хотіла бабуся такими своїми словами досягти.
Коли тато пішов, то мама винуватила лише його і дякувала бабусі, що вчасно відкрила на нього очі.
– Мамо, якби не ви, то я й не знаю, як би я жила.
І ось так ці дві люблячі жінки бажаючи мені лише добра, казали, що краще бути самій, ніж з будь-ким, що жінка має мати гордість, що щастя може бути і в самотності, головне мати багатий внутрішній світ.
А я закохалася.
Мій одноліток, студент, без копійки за душею, а я думаю лише про нього.
І на моє щастя, моє почуття виявилося взаємним. Ми просто розписалися і я просто повідомила мамі і бабусі, що тепер заміжня жінка. Вони голосили, вони мене картали.
– Ми вмиваємо руки! Ми ж тебе попереджали!
– Дякую, я все знаю.
Пам’ятаю, як вперше приїхала до них сама в статусі заміжньої жінки і як вони дивилися на мене з німим питанням – наскільки все погано? Ти скажи, ми поспівчуваємо, ми підтримаємо, ми допоможемо.
Але я усміхалася і казала, що у нас все добре.
У нас не все було добре, бо бракувало грошей на оренду квартири, на нове взуття, на гарну сукню, але я не хотіла з цим ділитися з жінками, які роздують з ситуації, яка скоро пройде вселенську проблему.
Скільки попереду у мене було всього, але моєю опорою були не мама і бабуся, а був чоловік, він був моїм найкращим другом і порадником. Ми могли посваритися через колір стін і тиждень не розмовляти, але, коли у нас на світ з’явилася донечка, то він не відходив від неї ні на крок. Не мама, не бабуся, а мій чоловік. У мене до нього безліч претензій і так само безліч несказаних «дякую» за всі ті дрібні і великі справи, які він для мене робить.
Звичайно, що мамино-бабусині голоси сиділи й сидять в моїй голові і я не вмію довіритися чоловікові в усьому. Але оця недовіра не дає мені й патякати не лише з мамою чи бабусею, але й з подругами.
Я не відкриваю їм своє серце і свої проблеми все через ту ж причину – я з чоловіком помирюся за якусь годину чи дві, а вони запам’ятають та вважатимуть мене не достатньо сильною чи мудрою, почнуть мою історію переказувати та обговорювати, казати, що вони б такого точно не пробачили.
Ви здивуєтеся, скільки всього може пробачити жінка в шлюбі.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
