Знаєте, коли дитина маленька, то вона така відкрита, така, що їй для абсолютного щастя потрібна якась дурничка чи дрібничка. Так легко таку малу дитину зробити безмежно щасливою і почути від неї: «я тебе люблю». Але, як зробити щасливим дорослого? Тут вже не обмежишся лялькою з хустки чи поїздкою на велосипеді…
І тут мені стала в пригоді наука моєї мами.
Вона росла в такій само скупій на слова родині, але дуже дружній. Вона була чомусь певна, що її родина за нею стіною, мала той стержень, хоч я ні разу не чула, щоб моя бабуся чи дідусь казали мамі «ми тебе любимо».
Одного разу я їй сказала:
– Мамо, ти у мене найкраща! Я так тебе люблю.
І відповідь мами мене збила з пантелику:
– Я цього не бачу, доню.
Я була вражена. Невже повториться випадок з моєю тіткою, коли вона приїхала до нас в гості і каже мені:
– Ілько тобі привіт передавав.
– То де він?, – питаю я.
– Що?, – не зрозуміла тітка.
– Ну, «привіт»… де він? Давайте його мені…
– Ні! Це таке слово. Яке означає, що про тебе думають, – розсміялася тітка.
І ось тепер треба не говорити, а давати якусь любов? Я вся заплуталася! Чому в одному випадку треба радіти, що тобі передали «привіт», а тепер треба не казати слово «люблю», а щось давати?
Я дивилася на маму і вона зрозуміла, що я нічого не розумію.
– Доню, якщо ти потурбуєшся про мене, тоді я зрозумію, що ти мене любиш. Наприклад, прибереш в кімнаті чи виконаєш сама уроки. Це й буде означати, що ти зробила це для мене без мене. Що ти мене любиш.
Не скажу, що я зрозуміла, що мама мені сказала тоді, малою. Я зрозуміла, що мамі треба допомагати і все.
Я це усвідомила вже ближче до сорока років, коли я глянула збоку на стосунки в моїй родині.
Я дивилася на свого чоловіка, який часто говорив мені «я тебе люблю», дарував чергові квіти на свято і може раз чи два експромтом, але вся його поведінка говорила про те, що він дозволяє себе любити.
Він не цікавився, як мій день на роботі, що вдома, він приходив, їв-пив і займався своїми справами, тим, що приносить йому задоволення.
Мої діти приймали як належне мою турботу: аплікації до першої ночі, прасування за п’ять хвилин до виходу, бо поставив пляму, їжа, викладена в чудернацькі форми, лиш би поїли…
Але вони говорили: «Ма, я тебе люблю»…
Я не розуміла, чому в моєї малослівної мами не була потреба в словах, а у мене є і за цими словами я не бачу суті. Мені важливо почути, а вже як справа до діла, то я закриваю очі…
Я чітко розуміла, що мені не вистачає саме дій тієї любові. Не вистачає того аби хтось обійняв, дав полежати після роботи хвилин двадцять і самому почистити картоплю чи зробити салат до гречки… Щоб помили за собою посуд і прибрали без слів:
– А ти чим будеш займатися?
– Можна завтра?..
І ось я стала як вкопана. Що я роблю? Чому я не маю того зворотного зв’язку? Чому не працює приказка, що добро повертається, а, отже, й любов повертається?
А далі знаєте, що сталося? Ні, у моїх рідних не відкрилися очі і вони не кинулися мене на руках носити.
Правильно – я захворіла!
Напевно, це була єдина для мене можливість, коли я почала турбуватися про себе – їсти поживні та корисні страви, відвідувати басейн та масаж. Я сама заставила себе турбуватися про себе!
Проте, як діяти з родиною – не знаю. Хочеться зробити величезний скандал, але чи він допоможе?
Фото Ярослава Романюка.
