Я розказала тут історію свого життя, вилила душу, так би мовити, а туди вже й Олена встигла сказати

Я розказала тут історію свого життя, вилила душу, так би мовити, а туди вже й Олена встигла сказати:

– То ти на шиї тягнеш дармоїда онука і невістку? І хто тобі винен?

Вибачте, але як можна так потрактувати мою історію, дуже важку мене? Ось послухайте самі.

Я мала пізню дитину, синочка Владислава, вже й надію втратила була, але ось Бог подарував мені сина. І таким вже красенем вдався, таким розумником, що й не розказати. У сина було просто блискуче майбутнє і я вірила, що ми йому в цьому допоможемо з чоловіком, бо були не з бідної родини. Мій свекор був директором заводу, а мій чоловік там працював заступником і я була теж на керівній посаді. Одна свекруха була вдома і для всіх нас готувала щось смачне та доглядала дім.

Ми від свекрів переїхали в трикімнатну квартиру, коли Владику був рочок і це був якраз початок дев’яностих. А далі все якось пішло вниз. Але ми таки змогли зберегти трохи грошей і дали синові гідну освіту.

І ось син привів невістку, Інну, дуже гарну, але як потім виявилося, що жити з нею просто неможливо. Постійні суперечки, що син і додому не хотів приходити. Думали ми з Дмитром, що онук з’явиться і якось невістка себе займе чимось, бо лиш бурю в хаті здіймала, але ж ні. Тепер вона до всього приплітала дитину і якось Влад гримнув дверима і пішов вночі з квартири і більше не вертався.

Мав всього лиш тридцять п’ять років, ще б жити і жити. Я думала, що вже гірше бути не може, як Інна сказала:

– Я йду жити до батьків, ноги моєї не буде в квартирі зрадника. Все життя мені зіпсував, перетворив мене з гарної жінки на ось таку.

– А як же онук?, – спитали я.

– Захочете бачити – прийдете.

І отак ми ходили та ходили, як не стало батьків Інни, а вона сказала, що заслабла і не може вийти з квартири і то ми маємо їй допомагати.

А звідки у нас гроші? Скінчилися гарні часи, лиш на пенсію надія. Але ми мали кошти їй за комуналку заплатити, онукові все, що він хотів купували. Для того я пішла в ресторан працювати. приносила з роботи недоїдки і так ми з чоловіком виживали. Але онук хотів все більших і більших подарунків. Іна казала, що їй стає гірше і вона нічого не може робити по дому, а ми мали на руках отак двох людей.

Я тоді вирішила, що поїду на заробітки, наважилася, і вже десять років я утримую свою родину. Пересилаю їм гроші, посилки. Інна каже, що онук геть від рук відбився, нікого не хоче слухати.

Та й чоловік мій те повторює, що не хоче нічого робити, лиш вимагає від матері і нас всього і побільше. В якусь компанію попав, де всі багаті, а він і собі хоче модний одяг, брендів. То я звідси й пересилаю, щоб дитина мала. Тож єдине, що у мене від сина лишилося, як я йому не дам нічого?

Я б дуже хотіла заробити онукові на машину, але вже сама бачу, що не можу, сили не ті і пора мені вертатися в Україну. І отак я тут жінкам розказую свою історію, що рада б небо прихилити для рідних, а не виходить.

І тут ця Марта заявила таке мені, що я годую їх дарма і маю думати про те, хто мене догляне і подасть стакан води. Як вона не розуміє, що то я маю доглянути невістку, бо вона геть підупала, що я онуку маю дати освіту, бо хто інакше? І я не хочу за свою працю винагороди, я просто роблю, бо люблю їх і вони є сенсом мого життя. Вони моя рідня.

Не розуміють люди, хоч бери й нічого не кажи, бо не вміють співпереживати. Ви теж таке зауважили?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page