Мені лише п’ятдесят три роки і Дмитро старший від мене на десять років. Моя донька вийшла заміж за кордон, а я живу й далі в батьківській хаті, яка давно потребує ремонту. Чомусь в нашій родині так ведеться, що ми чоловіків мало на руках не носимо, але вони палець об палець не вдарять аби допомогти по господарству.
Ще моя бабуся брала косу та йшла косити, бо дідо не міг зранку встати, мама моя тата так само накривала ковдрою, а сама мішки носила з картоплею. Спокійніше було їх не чіпати.
Так само я вийшла заміж і мій чоловік так само вилежувався, поки я навколо нього крутилася та його роботу виконувала. Не подумайте, що ми якісь сварливі жінки, ні, у нас все те робилося тихо, хіба з важким зітханням, але ми намагалися ніколи не сварити чоловіка, бо «то не файно».
Коли вже черепиця почала протікати, то я почала свого чоловіка просити аби поїхав на сезон та заробив грошей на шифер. Він так і зробив і відтоді почувався мало не королем, що от він для мене і тещі таке зробив.
А те, що й дитині треба в сухому жити – ні, не чує.
Але він від мене пішов, уявляєте? Тепер живе з Наталкою і як миленький і на сезони їздить, і біля хати працює, і до друзів ходить лише тоді, коли вона йому дозволяє.
Добре, що мені Бог поміг доньку на ноги поставити: вивчити і помогти в житті. Вона гарно вчилася і перевелася в Польщу на навчання і там вже й лишилася. Вийшла заміж і все у неї добре.
А я от вдома сама в хаті, де вже й шифер протікає, бо такі останні роки на нас гради падуть, мов ті горіхи.
Не скажу, що я дуже за чоловіками переживала, бо я всю роботу й так без них робила, а в останні роки ми вже й нічого, крім курей не тримали, бо мама прислабла, а я сама вже й не хотіла так робити.
Мами не стало, а тут Дмитро з залицяннями:
– Алло, як ти гарно кладеш капельниці, нічого й не чути. Такі вже ніжні у тебе руки.
Я спочатку думала, що він так мені каже аби шоколадку не давати, адже з його хребтом треба не раз прийти. Але далі все більше і більше компліментів, а далі й каже:
– Ти знаєш, що давно я удівець, діти дорослі, в хаті наче чужий став, все не там стану, не так скажу. Нема кому й слово мені добре сказати…
І так мені його шкода стало, адже й я теж не маю від кого добре слово почути, так мені його слова в душу западали, що я їх про себе говорила в безсонні ночі.
І от ми зійшлися і ще й розписалися. Живе він у мене і наче все добре, біля хати щось поправляє, в домі ремонтує. Я ж свою роботу роблю – щоб і наварено і випрано. І так вже між нами добре, що задумали перекрити дах.
– Обійдеться в копієчку, але ж треба це зробити, – сказав Дмитро, коли пішов на під дивитися, що там діється.
І ось ми почали складати гроші, цілий рік нам пішов і то лише половина суми є, як тут Дмитро рукою в скриньку:
– Онук мотоцикл хоче, хто йому, як не дід купить? Я свою половину взяв, ти не переживай.
Ну я звичайно, що вся завмерла, бо як ми тоді хату перекриємо? А далі вже й онучці на день народження новий телефон дідусь має купити, далі синові і невістці дати пару гривень, бо не мають як за газ оплатити. Я в скриньку, а там порожньо!
Тепер сиджу і думаю – нащо мені було ті солодкі слова слухати, аби тепер так ошукатися? Думаю, що пора ставити в цьому шлюбі крапку, а ви що б порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
