Моєму татові шістдесят п’ять років і рік як нема мами. Я знаю, що він дуже важко переживав її відхід, тому я не хотіла пропонувати йому знайти когось собі. Думала, що це мінімум не доречно, але ж він таки собі знайшов, ще й так мені це розповідав, наче велике щастя на нього впало.
Я не можу вернутися в Україну, бо ми вже тут взяли житло на виплату, син і донька вчаться, у нас тут життя. Тата перевозити я не хочу, вибачте, але я його знаю і він, по-перше, не витримає тут жити, а, по-друге, не витримаємо ми його характер. Тому краще на відстані один одного любити.
Я регулярно до нього телефоную, ми бачимося по відеозв’язку, я цікавлюся, як у нього справи, самопочуття і все, більше тем для розмов немає. Я вже давно тут, про що я можу його питати, коли вже нікого й не знаю з нашого містечка, спільних друзів можу знайти в мережі, а те, що татові сумно і самотньо – як я це виправлю?
І ось на рік по мамі тато й знайшов її, йшов дощ і дівчина стояла на роздоріжжі, він подумав, що вона чогось заціпеніла, гукав до неї, а тоді й підійшов та глянув у очі.
– Слухай, ходи чаю поп’ємо, ти вся охолола.
І отак вона за чаєм йому й розказала, що сирота, нікого немає, полюбила хлопця. А той її покинув, коли дізнався, що вона при надії. З гуртожитку її попросять, вже їй це в очі сказали, бо там строгі правила і висока мораль, а навчання вона не потягне.
– Тоді ходімо до мене, у мене квартира невелика, але для тебе місце буде, а там подумаєш як бути далі, може й хлопець твій передумає?
От вона й згодилася. Тато мені те все радісно розказує. А я не знаю, як реагувати. Ні, ну хай, поживе місяць, головне аби нічого не натворила.
– Добре, тату, я рада, що буде тобі хтось їсти готувати, сама хотіла тобі запропонувати таку ідею.
Але що я телефоную до тата, то він все про ту Ірину та про Ірину: як себе почуває, що вона їла, коли буде малюк, що вони купили в магазині.
– Тобто, ти їй все купуєш?, – не витримала я.
– Так, у неї ж грошей нема.
– Але ти казав, що вона на кілька місяців!
– Як бачиш, ситуація не змінилася, то вона тепер буде тут.
А як малюк на світ з’явився, то я вже не могла стерпіти! Та він рідним онукам так не тішився, як цій дитині!
– Я люблю своїх онуків, доню, не перебільшуй, просто я їх ніколи не тримав на руках.
– Тату, ти ж думай про них трохи, хто тобі рідний і чиє має бути майно!
І тут він і відкрив всі карти:
– Ти далеко, тобі нічого не треба, а Іриночка потребує мене. Не знаю, як їй в житті більше допомогти, квартира, то найменше, що я можу зробити для них.
Та я дар мови втратила! Я вимкнула зв’язок, щоб не наговорити лишнього. А тоді вирішила діяти через Ірину.
Написала їй прямо, що батько – мій, квартира і все його майно – моє, тому хай не розраховує на те, що вона там буде жити, бо я виграю будь-який суд.
А вона, видно, те все показала батькові і він тепер не хоче зі мною говорити. Каже, щоб я не лізла в його життя і він нарешті щасливий, йому є до кого вертатися після роботи і взагалі він думає, що час сидіти йому з цією дитиною, щоб Ірина довчилася.
Як мені спекатися цієї жінки, підкажіть, будь ласка?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
