Я сама віддала їм квартиру, відтоді не чула від них ні слів подяки, ніхто не пропонував пожити у них, а ось тепер наче якесь дежавю, бо знову вони у мене на порозі

У мене дві доньки-близнючки, ростила я їх сама, мама допомагала та тато, а чоловік сказав, що він не потягне виховання власних дітей.

Я забула про свої мрії, про те, що чогось хочу і присвятила своє життя дітям. Поки малі діти, то малий клопіт, але з роками стали вони від мене вимагати й одяг дорогий, і навчання на факультетах, до яких не мали ніяких здібностей. Але я купувала і вчила, це ж доньки, моя втіха і радість.

Та бачила я все з їхнього характеру, просто завжди була певна, що з ким-ким, але мною, вони ніколи так не вчинять. Знайомо? Бачите, як ваша кровиночка то там, то сям грубить і шкодить, але ж то чужі, то далеко, але з вами ніколи так не вчинить, бо вас люблять і шанують…

Отак і я була певна того, що мої діти мені вдячні за те, що я для них робила, роблю і буду робити.

На той момент, коли їм виповнилося по двадцять п’ять, то не стало моїх батьків. Спочатку пішов тато, а потім і мама. Вони жили в селі, бо ж нам квартиру залишили, адже доньки вже росли і їм потрібна була своя кімната.

І ось Леся привела до нас свого хлопця, сказала, що вони не мають де жити, а скоро стануть батьками. Я лиш очима кліпала, але в хату пустила, адже вона казала, що це не надовго.

Ви не уявляєте, як ми жили. Хто має мити посуд, хто з’їв ковбасу, хто кому що винен… Квартира перетворилася на приказку для всіх сусідів, бо тут не змовкали сварки.

Я тоді вирішила продати квартиру і поділити гроші між дітьми, а сама вирішила, що поїду в батьківську хату і там доживатиму віку.

Доньки спочатку зраділи, що матимуть гроші, але потім дуже швидко їх спустили, адже на ті частки не можна було купити по однокімнатній квартирі, як вони хотіли.

Почали до мене телефонувати з претензіями, що їм не вистачає і я маю щось робити.

Які вони мені слова казали, що я їх ніколи й не сподівалася від своїх кровиночок почути. І я продала батьківську хату та віддала гроші донькам. Вони радо взяли гроші і не спитали, де я житиму.

Я поїхала за кордон, вони мені не писали, а я й не зізнавалася де я. Я вже знала, що вони скажуть аби я їм висилала гроші, бо інакше не бачитиму ту ложку води на схилі літ.

Як дивно було, коли були маленькі, то я не могла їх і на хвилинку залишити, все хвилювалася, якби з ними нічого не сталося. А тепер мені було кордону замало аби нас відділяв.

Я часто думала, де ж я хочу жити, де мені приткнутися на схилі літ, дім батьківський було продано, але я не хотіла там жити. вирішила, що куплю собі квартиру в якомусь тихому районі, однокімнатної мені цілком вистачить.

Мені вдалося відносно швидко на неї заробити, зробити ремонт і умеблювати. Коли я ще трохи заробила на запас, то вирішила, що пора й додому вертатися. Доньки в цей період вітали мене хіба з днем народження і то повідомленнями.

Я влаштувалася знову на роботу, щоб не сидіти вдома і почувалася цілком щасливою. Аж раптом на вулиці зустріла Інну, та мені кинулася на шию, мовляв, яка я рада тебе, матусенько рідна, бачити, що ж ти не телефонуєш та не даєшся чути. І моє серце зм’якло, адже це моя донечка…

Запросила на чай її, а вже на наступний день вони обоє стояли на порозі:

– Мамо, ти собі таку квартиру купила і нам ні копійки не даєш? Ти думай, з ким ти будеш віку доживати! Та як ти могла?

Я стала на повен зріст, лице моя стало біле і голос був, мов громовиця:

– Геть!, – сказала і як малих вивела за руки за двері, – Поки не зміните свою поведінку, то не вертайтеся!

Вже пройшло більше року, але їх нема. А я щаслива з того.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page