Я сама виховувала Павлика. То була помилка молодості. На роботі мене преміювали путівкою в санаторій. А там… Літо, море, знайомство, вечірні зорі… Він, хлопець моєї мрії, стрункий і високий, з густим каштановим волоссям і очима кольору моря, називав мене «моє Сонечко»(я – Софія). Романтика… Ми обмінялися адресами, номерами телефонів. Все було серйозно, йшло до продовження стосунків після нашого відпочинку.
Невдовзі виявилося, що після курортного роману я повернулася додому вже не сама. Тож, не дочекавшись від нього дзвінка, зателефонувала перша, щоб повідомити приємну для нас новину. Та абонент був постійно поза зоною, адреса виявилася неправильною, а я – наївна Сонечка – обманутою.
Павлика я хотіла виховати справжнім сильним чоловіком. Мені порадили віддати його на гімнастику, Гнучке тіло сина, ідеальна вага, до того ж йому самому сподобалося. І через кілька тижнів у хлопчика вже були певні успіхи, до того ж він подружився з Сашком, який кликав його до себе на день народження, якщо дозволить мама. Я пообіцяла сину, що спочатку маю поговорити з кимось із батьків Сашка Гриценка, а тоді вже вирушимо за подарунком.
Того дня, коли я прийшла за сином і шукала очима тата Сашка, щоб дізнатися, де та як святкуватимуть народИни. Та коли побачила його зблизька, ледь не втратила дар мови. «Та це ж Роман – батько Павлика»! – це був мій зойк душі, який не пролунав, а викликав здивування Сашкового тата, чого це я так витріщила на нього очі.
Зі ступору вивів мене Павлик:
– Мама, та спитай уже.
– Перепрошую, Романе, мій син говорив мені…, – пробелькотіла я, та чоловік не дав мені закінчити:
– Перепрошую, але я Мирон, ви, очевидно, помилилися. А, щодо дня народження… Святкуватимемо в дитячій кав’ярні, що на Лисенка. Чекатимемо Павлика, потім відвезу вашого сина додому.
З того часу спогади не відпускали мене ні на хвилину. «Він чи не він? Не могла ж я забути. І прізвище, і зовнішність, і голос… Тоді чому ж не впізнав мене? Чому назвався Мироном? Значить, тоді він не тільки адресу вигадав, але й назвався іншим іменем, і одружений вже був, якщо його син на кілька місяців старший за мого».
Крім спогадів, що нахлинули на мене, не давала спокою й суміш почуттів: надія знайти батька Павлика, розбудити совість, щоб взяв участь у вихованні сина, образа через обман, сумніви, хто він насправді цей Мирон чи Роман Гриценко, чи має брата, якщо настільки схожий.
Мені вже не хотілося ні водити Павлика на тренування, ні тим більше вести його в суботу на святкування дня народження Сашка. Я навіть почала вмовляти сина зайнятися якимсь іншим, більш чоловічим видом спорту, але Павлик не захотів нічого змінювати. Тоді я вирішила відверто поговорити з Гриценком-старшим, щоб відігнати від себе всі сумніви. Але виявилося, що й сам Мирон хоче зі мною поговорити.
– Чому ви назвали мене Романом? – запитав Гриценко, коли ми чекали наших хлопчиків після тренування.
– Бо ви дуже подібні на мого давнього знайомого, якого звали Романом Гриценком.
– Просто знайомого, чи?.. – він зробив багатозначну паузу. Та я не відповіла, а поспішила назустріч сину, що якраз виходив із залу.
Було зрозуміло, що Мирон про щось здогадався, але мені раптом стало дуже соромно за мою колишню дівочу наївність і легковірність, зникло й бажання глянути Роману в очі, коли зустріну, тим більше претендувати на його хоча б матеріальну участь у вихованні сина. Я рішуче наказала сама собі викинути з голови минуле і жити тільки сьогоденням задля щасливого майбутнього сина.
А через тиждень мене чекав сюрприз. Коли я прийшла забирати сина після тренувань, там уже були брати Гриценки. Роман зразу ж упізнав мене, усміхнувся, підійшов.
– Привіт. Ти зовсім не змінилася, Соню. Як живеш? Як чоловік, діти?
– Дякую. Все добре, – холодно відповіла я і не стала розпитувати про його життя.
– Ти мені вибач, що не телефонував. У мене виникли тоді певні проблеми з…
– Розумію, – я недослухала його, взяла Павлика за руку і намірилася йти.
– Сонечко, нам треба з тобою поговорити, – намагався зупинити мене Роман.
– Нема вже про що нам говорити, Романе.
Ми з сином пішли. «Двічі в одну річку не ввійдеш, не благай мене», – лунали в моїй голові слова пісні, а сумніви не покидали: може, варто простити і сказати про сина. Щоб ви порадили?
