Я себе вважала не поганою людиною, але, коли побачила майбутню невістку, то мало не скрикнула

Не буває поганих свекрух, бувають погані порадниці в турботливих матусь, які ніяк не можуть відпустити свого горобчика. А якби була така мудра подруга, яка б накапала в горнятко і сказала: «Не плач, не псіхуй, відмиємо, приймемо, забудемо, змовчимо, передумаємо, виправимо…». І все, світ заграв барвами і в кінці тунелю засвітило сонечко.

Я себе вважала не поганою людиною, але, коли побачила майбутню невістку, то мало не скрикнула:

– Господи, за що?

Не знала чи бігти з сином до окуліста чи по свячену воду, та то треба було дуже постаратися, аби таке знайти.

Подзвонила подрузі, а та каже:

– А тебе як свекруха зустріла?

– Та не знаєш як? За серце хапалася та казала, що ноги її на весіллі не буде.

– Ну?, – спитала подруга.

– Та знаю, що так і я виглядаю, але ти б її побачила!

– Але син твій в ній щось побачив. Не лізь. Мовчи.

А як стали у мене жити, то скільки мені посуду перебила, скільки каструль спалила, а як сковорідки замурзала.

А моя Наталя мов той Будда:

– Все, що можна купити за гроші не проблема, вона ще молода. Сама себе не пам’ятаєш, дуже вміла готувати їсти?

– Ні, не вміла.

Я й досі подрузі не зізнаюся, що колись гречку варила і не промивала та не перебирала, а Іван їв і на зубах у нього скрипіло і він аж блід, коли попадався камінь, думав, що пломба випала.

А, коли Мар’яна чекала дитину, а мій Василько до ночі пропадає. Я спочатку втішилася, що знайшов мені кращу невістку, а не ось це. А далі думаю, як то так, як онука буде без батька рости? Ще й Мар’яна не дасть бачитися, а я вже люблю цю дитинку.

Я з сином поговорила і батько з ним поговорив так, що той почав вчасно приходити і більше таке не повторювалося.

А далі з’явилася онучка і знову я до подруги:

– Наталю, я не можу! Ти знаєш, як вирішили назвати? Ірадія!

– О, Боже, – вже й сама подруга здивувалася, але каже далі: «Їх дитина, то як хочуть, так і називають».

– Та що то за ім’я таке? не назвати дитину Анною чи Юлею.

– Не лізь.

Що я можу сказати, у мене Радочка вже така моя радість, що я передати не можу. Але не дає мені невістка з нею бути, все кличе свою матір, як щось їй треба.

– Наталю, я така сама бабуся! Чого це мене попри бік?

– Ти подзвони і скажи, що з радістю допоможеш, а вона тобі щось скаже конкретне. Не переживай, ще й ночувати до тебе пускатимуть.

– Та вона вже так носом крутить, що я не такий одяг купила, коцик кусючий, взуття їй ще не треба…

– Не лізь, дай гроші і хай собі купує що хоче, – за своє подруга, – ти краще до мене приїдь, раз маєш вільний час.

І так само я мовчала, коли син їхав на квартиру заробляти, на те, який вони ремонт затіяли, що онучку по гуртках водить та гроші тратить, а дитина ще мала, гроші в пісок пускає, бо не її.

І все це вислуховувала моя подруга, а невістка й не знала, що я про неї думаю і не могла мені сказати, що я якось на сина впливаю чи на онучку.

Так сталося, як Наталя й казала – і ночувала у мене Радочка, і на канікулах жила, і я їй одяг купувала, який вона хотіла, хоча Мар’яна й кривилася, зате онучка була в захваті.

І знаєте, що найголовніше? Що я Наталі сказала і забула за свою заувагу, а якби розказала комусь з рідних, то ця б історія колотилася роками, обростаючи доповненнями і дійшла б до невістки вже в такому виді, що вона б мені ніколи не дала онуків бачити.

Тому я вже всім новоспеченим свекрухам кажу – не лізьте, себе згадайте молодими і дайте шанс дітям бути щасливими, а собі шанс стати найкращими у світі бабусями. Хіба щось не так кажу?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page