Я тепер і не знаю, для чого ми разом живемо, бо як можна було так відповісти?
Я з Сергієм познайомилася, коли мені було сорок один рік, мій чоловік вже кілька років мав свою родину, там були діти і він не навідувався до мене і наших дітей. Так, наче нас ніколи й не було в його житті. Звичайно, що я важко це переживала, адже діти, чи їм десять, чи їм вісімнадцять, хочуть аби тато привітав з днем народження чи купив подарунок на Миколая.
А тут наче відпало.
Мені й не хотілося більше ніяких стосунків, як я зустріла Сергія, випадково сиділи спинами в ресторані і час від часу стільцями стукалися і мило перепрошували. І отак він номер мій взяв, далі подзвонив і запросив на каву.
Він розповів, що розлучений, ініціаторкою виявилася дружина, у них двоє дітей і він їх часто провідує, платить аліменти і взагалі шкодує, що все так склалося.
– Я розумію, що час почати життя з початку, а з такою жінкою, як ти я певен, що у мене все складеться.
Я була тільки рада, бо він мені дуже подобався, тому ми десь через три місяці стали разом жити, а через пів року він мені зробив пропозицію. Ми розписалися і скоромно відсвяткували створення нової родини.
І ось тут для мене почалося наче якесь дежавю, бо я знову мала заслужити прихильність свекрухи, яка раптом намалювала німб над головою першої невістки, хоч я певна, що при їхньому спільному житті не дуже її жалувала.
– Яка Мар’яночка молодець була, всюди встигала – і на роботу, і з дітьми раду дати, а як куховарила…
– Це Мар’яночка мені подарувала, вишила своїми руками…
– Це Мар’яночка рецепт дала, вдосконалила його і така смакота вийшла…
Кому буде приємно слухати про колишню? Але Віра Павлівна пішла ще далі – почала на видне місце виставляти фото колишнього сімейства і радіти, які у дітей носики, і як вони схожі на першу невістку.
– Сподіваюся, Леся так само в маму піде й характером, тоді буде мати добру долю, – витирала вона кутики очей.
Я в цей час дивлюся на Сергія, а в того мало слина не капає! Я не хотіла перед свекрухою йому щось казати, не хотіла показувати, що мене такі слова зачіпають, але вже вдома не стрималася і спитала, чому він так себе вів.
– А що я мав робити? Мама правду казала, Мар’яна чудова господиня, гарна мама і була мені відданою дружиною.
– Все правильно, – кажу йому, – але вона «була», зараз у неї інше життя без тебе.
– І що? я не можу про неї гарно говорити?
– Та чого не можеш, можеш, але не в моїй присутності. Чи ти хочеш аби я з тобою поклонялася портрету твоєї колишньої?
– Чого ти перебільшуєш?
– Я не перебільшую, просто виходить так, що варто їй тебе поманити і ти до неї вернешся.
Тут чоловік замовк і очі опустив, а я вся впріла. Невже? Невже він чекає, коли вона скаже йому вернутися? Я мала це знати просто зараз.
– Скажи мені прямо – як вона тебе покличе назад, то ти вернешся?
– Слухай, ми прожили разом п’ятнадцять років, вона мати моїх дітей, то як я можу вчинити по-іншому?
– А що ти робиш зі мною?
– Я тебе любою, повір, але ж дружина, то є дружина, у нас купу життя разом, все не так просто…
Я сказала йому аби він збирав свої речі, а той все вимів просто до одноразової бритви!
Я не розумію, що взагалі відбулося і як він міг так мені казати одне, а в душі мати зовсім інше? Як ви гадаєте, у нас є майбутнє з ним?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота