Справа в тому, що мій чоловік професор і всі його думки тепер зайняті лише наукою, хоча колись були зайняті молодими жінками. Я так мріяла, щоб знову якась дівчина телефонувала і клала слухавку чи підкидала б листи «Ваш чоловік вас не любить, а любить лише мене!». Я б тоді зі спокійною совістю влаштувала скандал, сказала б, що з мене досить, щоб він йшов геть, а тоді б ми зі Степаном зажили в мирі і любові. Яка прекрасна мрія і така нездійсненна, бо вже років з десять я не чую ні дзвінків, не читаю й листів.
Господи, ну за що? Колись я так переживала, що Владлен від мене піде, що я залишуся з дитиною сама, тому робила вигляд, що нічого не помічаю, що мене це не зачіпає, хоч хотілося просто вити – за що? Я ж тобі і домогосподарка, сестра, мама і слухач в одній особі. А ти мою вірність отак міняєш на жінок, імена яких забуваєш на наступний день?
А далі я зрозуміла, що він нікуди не піде, бо він знає, що все тут я роблю для нього – годую, оточую любов’ю і турботою. Я вирішила, що буду вище цього. І в мене чудово виходило до того моменту, коли у нас не протік кран і не довелося викликати майстра.
Я й забула, що бувають чоловіки з такими міцними руками, широкими очима, від яких пахне мужністю. Їм все одно з якого боку виделка і ніж, зате вони щиро дякують за страву і дивляться так, що аж мурашки по шкірі.
На наступний тиждень я зламала кран у ванній, бо більше не могла не бачити його. Він прийшов і все зрозумів. Він же професіонал.
Між нами таке закрутилося, що я не думала, що таке можливе! І я хотіла аби Владлен пішов з мого життя, але ж як я його вижену, він просто пропаде без мене.
А діл Бог наді мною змилосердився. В двері подзвонили і на порозі стояла миловидна жінка років сорока, голова гордо задерта, погляд переможниці:
– Тамаро Василівно, ми не знайомі, але я кохана вашого чоловіка, ми любимо один одного і хочемо бути разом, тим більше, що я при надії.
– Боже, яка радість!, – вигукнула я, – проходьте, що ж ви стоїте? Давайте збирати речі Владлена Петровича!
– Тобто, «збирати речі», це його квартира!
– О, ні, його ми здаємо, вона на краю міста. Але я зараз зателефоную, щоб орендарі підшукували собі нове житло. Та ви не хвилюйтеся, там доволі комфортна панелька. Просто, добиратися довше.
Я літала по квартирі, збираючи речі Владлена і, коли він вернувся з роботи, то застав цілу купу валіз, його кохану, що вся була зелена, ну ви ж зрозуміли, бо вона при надії.
– Тамарочко, а що ту відбувається?, – зблід чоловік.
– Та як що? Он кохана твоя прийшла, каже, що при надії, а дитині потрібен батько. Яка ж я за тебе рада!, – розцілувала я чоловіка.
Поки я викликала вантажне таксі молоді в вітальні перешіптувалися доволі сердито, але мені то тепер що? Владлен не переносить дитячого плачу, йому потрібна грілка в ноги щовечора, бо він мерзне, чай лише зі збору трав у перевіреного травника, сніданок рівно о сьомій і абсолютна тиша, коли він працює в кабінеті. Але хіба це тепер мій клопіт?
Того ж вечора я запросила Степана на вечерю, старалася як могла, щоб все вийшло до смаку, бо як вечеря сподобається, то й сподобається жінка, яка це все приготувала і він захоче й мене винагородити? Рука руку миє, знаєте ж.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропот
