fbpx

Я слухала, як брат дорікає нашій старенькій матері і нічого не могла сказати, бо це було правдою – мама не любила ні мого чоловіка, ні дружину Дениса

Кілька місяців тому мама пережила приступ і відтоді відмовляється жити у своїй квартирі. Я просила переїхати до мене, але мама відмовилася:

– Я не хочу бачити, як ти марнуєш своє життя з тим чоловіком. Давно тобі казала, що треба його кинути, бо він тебе не шанує.

– Мамо, тобі здається, ми добре живемо – казала їй я.

– Добре? Оці кола під очима, то від радості, я так розумію? Денис хоч собі дружину взяв, що вміє за себе постояти, от у неї б ти повчилася, як чоловіком вертіти. А то в рота заглядаєш. Дивитися на це не можу, а ти кажеш жити.

Звичайно, в моєму шлюбі не все так радісно, у кожного бувають якісь непорозуміння, але мамі це ж не поясниш, адже вона тата вигнала з дому.

Читайте також: Я ліпила вареники, як зазвичай – тут з картоплі, там з сиру, а там пельмені. Рівні рядочки пухкеньких горбочків раптом мені почали двоїтися, далі троїтися, а потім в голові виникла думка – доки це все буде?

– З такими не живуть, – запам’ятай, – казала вона мені, – Раз оступився і все, прощавай. Отакою треба бути жінкою, а не триматися за штанину.

Я тата вже й не пам’ятаю, мені десь шість було, а от братові десять і він ще пригадує, як тато нас на санках возив.

Отож, мама перебралася жити до Дениса і тут почалося. Все не те і не так робить Світлана, а треба так, як колись робила мама.

– Я більше не можу, – казав мені брат, – Я маю й маму захищати, бо ж у мене Світлана не змовчить, але потім ми вже з Світланою не можемо порозумітися. І це кожен день ось уже три місяці. Я більше не витримую.

Ось так ми говорили з братом на кухні, поки мама була на прогулянці, брат мене покликав аби якось ми вирішили ситуацію.

– Я готовий оплачувати їй доглядальницю, лиш би вона поїхала в свою квартиру!, – казав він.

Коли в двері зайшла мама, ми вже знали, що будемо їй казати, але вона порушила всі наші плани.

– Діточки мої, як добре, що ви всі разом, як колись, пам’ятаєте, як ви були маленькі. Ми всі разом жили і були щасливі.

– Мамо, ми вже виросли і маємо родини, – сказав Денис.

– Які родини? Та не може чоловікові слова наперекір сказати, а ти під каблуком. Які сім’ї? Нормальні треба сім’ї створювати, а не отакі.

Мама говорила, що ми маємо бути їй вдячні. Адже вона нас ростила сама і ніхто не допомагав, а, коли почула за доглядальницю, то взагалі сказала, що знати нас не захоче, коли ми її кинемо на чужі руки.

– Я вас віддала, коли ви були малі і безпомічні, коли батько пішов? Віддала? Чи ви думаєте, мені не було важко, мені не хотілося просто бути щасливою? Але я життя поклала для вас. Життя! А ви мені шкодуєте куточка у вашій хаті!

І тут брат зірвався з місця.

– Ти, мамо, хочеш аби я власних дітей кинув, як батько і пішов до тебе жити? Так? Добре, я вже йду збирати валізу, а ти теж, Аліно, йди забирай дітей і будеш жити в мами, щоб як мама, щоб діти батька не знали! Чи ти, мамо, не знаєш, що батько створив іншу родину і хотів нас бачити, але ж ти не давала, ти ж надто горда була. А ми жили і он Аліна його навіть не пам’ятає, а я бачив недавно, спеціально розшукав. І, знаєш, мамо, він про тебе слова поганого не сказав. І тоді б не говорив, як ми малі були! А тепер все, я йду і теж мої діти через сорок п’ять років будуть шукати мене і дай Бог, я не буду жити з твоїми котами. Пішли!

Мама то червоніла, то блідла, а далі сказала, що не лишиться жити в брата.

Я не могла й слова сказати, бо така інформація про батька в мої роки… Чи треба мені це?

А маму, я буду провідувати, звичайно, і ми наймемо доглядальницю.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page