З моєю найкращою подругою Оленою ми знайомі ще з університету. Разом проходили всі радощі і труднощі студентських років, а тепер дружимо сім’ями.
Коли я вийшла заміж, мій чоловік Ігор швидко освоївся в нашій компанії. Згодом у нас додався ще один чудовий друг — чоловік Олени, Дмитро.
Він став для нас не лише близьким товаришем, а й хрещеним моєї дитини. Дмитро завжди здавався мені ідеальним чоловіком і батьком: дбайливий, уважний, з чудовим почуттям гумору.
Після того, як Олена вийшла з декрету я допомогла їй влаштуватися в ту ж компанію, де працювала сама. Це не потребувало великих зусиль: у нашій бухгалтерії завжди були потрібні нові співробітники.
Олена швидко освоїлася і сподобалася колективу. А колектив у нас був здебільшого жіночий, за винятком нашого керівника — Олександра Петровича.
Молодий, привабливий і, на диво, справедливий керівник, він користувався повагою всіх працівників. Олександр був щасливо одружений, мав маленьку доньку, і здавалося, що в нього все в житті склалося ідеально.
— Твій шеф — просто як із серіалу, — жартувала Олена після перших робочих днів. — Хто б міг подумати, що такі люди існують насправді.
Я сміялася, не надаючи цим словам особливого значення. Так, шеф у нас був чудовим, але у кожного своє життя і “нічого такого” ми й уявити не могли.
Але, не минуло й кількох місяців, як одного вечора Дмитро, сидячи у нас на кухні, обережно завів розмову:
— Ти не помітила, Олена якось змінилася? — запитав він.
— Що ти маєш на увазі? — здивовано перепитала я.
— Ну, стала більш відстороненою. Раніше ми постійно проводили вечори разом, а тепер вона або затримується на роботі, або з подругами десь.
Я поспішила заспокоїти його:
— Та це ж просто новий етап у житті. Вона звикає до роботи, це нормально. Не хвилюйся, усе владнається. Та й роботи у нас справді багато.
Дмитро зітхнув, але, здається, мої слова його трохи заспокоїли. Я ще з Оленою потім обговорювала це. Посміялись, що покинула воно чоловіка і проміняла на цифри.
Коли прийшов час щорічного новорічного корпоративу, Олена готувалася до нього з особливим ентузіазмом. Вона кілька разів консультувалася зі мною, яку сукню краще обрати, робила зачіску і навіть записалася до косметолога.
Я ж, наївна, подумала, що це через хвилювання. Все ж це був її перший корпоратив у нашій компанії. Жінки у нас статусні і одягаються зі смаком. Та й зарплатня дозволяла не на ринку купувати одяг.
— Буде весело, — підбадьорювала я її. — Ти побачиш, у нас завжди класна атмосфера.
Свято почалося прекрасно. Ми піднімали келихи за рік, що минає, сміялися, обговорювали курйозні випадки з роботи. Я так захопилася розмовами, що навіть не помітила, як Олена кудись зникла.
— Де твоя подруга? — запитала мене одна з колег.
— Напевно, вийшла подихати свіжим повітрям, — відповіла я, хоча в душу закралася тривога.
Я вирішила пошукати її. Обійшла весь зал, але Олени не було. Тоді я заглянула в кабінети. І в одному з них, коли увімкнула світло, застигла, немов укопана.
Переді мною стояли Олена й Олександр. Їх збентежені обличчя не потребували пояснень. Я не могла повірити своїм очам.
Олена кинулася до мене:
— Це не те, що ти подумала! Просто розмова, нічого більше!
Але я знала, що це не просто розмова. Їхні погляди, мова тіла — усе видавало справжній стан речей. Наступного дня я зустрілася з Оленою на каву. Вона намагалася виправдатися:
— Я не збираюся кидати Дмитра. Це просто захоплення. Нічого серйозного.
— Ти серйозно? — обурено запитала я. — Дмитро тебе кохає, він нічого не підозрює. А Олександр? У нього дружина і дитина! Як ти можеш так чинити?
Олена відвела очі:
— Я знаю, це неправильно. Але я нічого не можу з собою зробити.
— А Дмитро? А твоя сім’я? Як ти можеш ризикувати всім заради цього?
Вона не відповіла.
Тепер я опинилася в неприємній ситуації. З одного боку, Дмитро — мій друг, який заслуговує на правду. З іншого боку, Олена — моя найкраща подруга, і я не хочу зруйнувати нашу дружбу.
Кожного разу, коли я бачила Олександра на роботі, перед очима поставала його дружина і маленька донька. Їхня сім’я здавалася ідеальною, але тепер я знала, що це лише видимість.
Я почала уникати Олену. В її очах тепер постійно було щось неприємне, чи то образа, чи то сподівання, і це мене дратувало. Дмитро теж змінився. Він став більш замкнутим, іноді розпитував мене про Олену. Я не знала, як йому відповідати.
Одного вечора Дмитро прийшов до мене додому. Його обличчя було блідим, а голос тремтів.
— Ти щось знаєш, правда? — запитав він, дивлячись мені прямо в очі. – Я давно помітив по тому, як ти дивилась на неї. Я знайшов їхню переписку. Вона каже, що це нічого не означає. Але ж мені не здається. правда ж?
Я не могла більше мовчати.
— Дмитре, — почала я, зітхнувши. — Я не знаю, як це сказати. Але Олена.Вона має стосунки з іншим.
Його обличчя зблідло ще більше.
— З ким?
— З Олександром Петровичем, нашим шефом.
Дмитро не відповів. Він мовчки підвівся і пішов. Минуло кілька тижнів відтоді. Олена і Дмитро зараз на межі розлучення. Дмитро дізнався всю правду і не зміг пробачити. Олена намагалася виправдатися, але це не допомогло.
На роботі теж почалися зміни. Олександр пішов у відпустку, а згодом його перевели в інший відділ. Я більше не могла спілкуватися з Оленою, наша дружба вичерпала себе.
Можливо, я вчинила неправильно, розповівши Дмитру. Але я не могла мовчати. Зрада — це завжди зрада. І навіть якщо вона прикривається “захопленням”, її наслідки завжди руйнують життя багатьох людей.
А ви б змовчали на моєму місці? От скажіть, хіба я не правильно вчинила?
Головна картинка ілюстративна.
